Пізнаючи своє коріння, ми набуваємо сили. Саме тому в Україні відроджуються національні свята й традиції, які колись намагалися витіснити. Чим далі ми відходимо від радянського минулого, тим ближче стаємо до своєї справжньої національної ідентичності.
Сьогодні все більше людей звертаються до стародавніх звичаїв. Вони не лише про святкування, а й про відчуття спільності, радість єднання родини та громади.
Ми поговоримо про українські зимові свята, обряди й традиції, які надавали цьому періоду особливого змісту.
Відірвемось на вечорницях
Вечоріє, а десь у хаті лунає сміх, пахне свіжоспеченою калитою і чути дівочий шепіт про судженого. Це Андріївські вечорниці! Свято, яке прийшло до нас із часів дохристиянської Русі та вміло пристосувалося до нового християнського календаря. День Андрія Первозванного (13 грудня по старому і 30 листопада по новому) став вечором, коли молодь могла забути про щоденні клопоти й дозволити собі трохи свободи.
Для наших предків ця ніч була часом магії, коли дозволялося зазирнути у майбутнє й запитати у долі підказок. Згодом християнство надало святу новий сенс, присвятивши його апостолу Андрію. Проте, найцікавіше — ворожіння, обряди та ігри збереглися.
Кусання калити — головна розвага вечора. Калита — це великий круглий корж, символ сонця й добробуту. Його високо підвішували а всі охочі, стримуючи сміх, по черзі намагалися вкусити, підстрибуючи. Якщо засміявся — усе, права кусати не маєш! Це було щось на кшталт перевірки на серйозність, але з безліччю жартів і веселих підколювань. Бо сенс був у тому, щоб завадити учасникам зробити переможний кусь.
А ще були ворожіння. Дівчата розтоплювали віск і виливали його у воду, намагаючись розгадати, яке майбутнє на них чекає. Інші кидали чобіт через поріг, визначаючи, звідки прийде суджений. Навіть півня запускали до мисок із зерном: якщо підійде до твоєї – цього року вийдеш заміж!
А хлопці? О, хлопці робили все, щоб вечір запам’ятався. Могли “прикрасити” хату подружки сіном, замастити вікна сажею, чи перевернути воза. Головне, щоб усе це викликало якомога більше сміху. І жодних образ, свято було саме для того, щоб бешкетувати.
Та всі ці традиції легко можна відновити у сучасному форматі. Чому б не зібратися всією компанією, разом спекти справжню калиту і зробити з цього веселу гру? Це чудова можливість підтримати наші традиції та провести час із близькими.
До слова, ворожіння — також процес нескладний! На додачу до класичних варіантів можна спробувати асоціативні карти або смаколики із передбаченнями. І зовсім не обов’язково ворожити лише на судженого — можна загадувати бажання, або передбачати здійснення планів, мрій.
Перемога життя: Святвечір і Коляда
Святвечір і Коляда — це християнські свята, які мають глибокі язичницькі корені. Колись наші предки святкували коляду і день зимового сонцестояння, які славили померлих та зв’язок із родом, а також завершення одного життєвого циклу та початок нового. Цей період знаменував момент, коли найдовша ніч року закінчується, а день починає “рости”, символізуючи народження нового сонця та відродження природи.
У язичницьких віруваннях це була подія вселенського масштабу: помирає старий світ, щоб поступитися місцем новому. З приходом християнства глибинний сенс оновлення зберігся, але його акценти змістилися. Тепер ми святкуємо народження Ісуса Христа, як народження надії і нового початку для всього світу. Святвечір став моментом заглиблення у духовність, коли родина збирається за столом із молитвою, згадує тих, кого вже немає і з нетерпінням очікує Різдва. Коляда також зазнала змін: колядки нині прославляють Христа, сповіщають про радість Його народження та об’єднують громаду в спільному святкуванні.
Кутя — страва єднання
Кутя на Святвечір — це страва, яка збирала за столом усю родину і мала глибокий сенс. Її готували з пшениці, меду, маку й іноді горіхів. Пшениця символізувала родючість та зв’язок із землею, мед додавав солодкості, як побажання гарного року а мак уособлював нескінченність життя й пам’ять про предків.
Раніше вечеря починалася із запалення свічки на столі — символу світла, яке приносить у дім тепло й радість. Перед першою ложкою куті всі мовчали, згадуючи тих, хто колись сидів за цим столом, але вже не міг розділити свято. Господар міг звертатися до духу Мороза, запрошуючи його скуштувати кутю, щоб примиритися зі стихіями. А діти гралися під столом, “мекали” й “бекали”, бажаючи худобі здоров’я на наступний рік.
Нині кутя залишається однією з головних страв Святвечора, символом сімейного єднання. Перед вечерею всі моляться, дякують за прожитий рік і просять благословення на прийдешній. Першу ложку куті куштує найстарший член сім’ї, що підкреслює повагу до поколінь і зв’язок із предками. Ця страва єднає в собі глибинні язичницькі символи та християнське духовне наповнення, збираючи родину в теплий святковий вечір і змушує забути всі непорозуміння.
Дідух: оберіг роду
Дідух — це символ родинного тепла, вдячності природі й духам предків, які, за віруваннями, приходять у цей час, щоб розділити святкову вечерю.
Дідух готували з останнього снопа врожаю зібраного з поля. Його вносили до хати урочисто, часто супроводжуючи цей момент побажаннями добра й добробуту. Ставили на покутті, у найпочеснішому кутку, поряд з іконами. Солому, яка залишилася від дідуха, розстеляли під столом, створюючи “підлогу” для духів, що, за віруваннями, мали приєднатися до трапези.
Після завершення свят дідух спалювали. Його попіл, як вважалося, приносив родючість, тому розсипали на полях або в саду. Таким чином, дідух ставав частиною циклу життя, допомагаючи підготувати землю до нового врожаю.
Сьогодні можна зробити невеликі версії дідухів, щоб зберегти цю чарівну традицію. До того ж, зараз проводиться багато майстер-класів, де охочі можуть навчитися плести символічні снопи з колосків. Тож чому б не зайнятися з дитиною традиційним святковим рукоділлям, вшановуючи українські традиції.
Колядування: пісні та трохи магії
Колядування було одним із найяскравіших обрядів зимового святкового циклу. Зимового вечора вулицею йде гурт колядників: вони несуть Зорю на палиці — символ відродження сонця та нового року. Лунають величальні пісні, які не просто розважають, а мають магічний зміст. Це пісні-побажання: щоб у домі панували здоров’я й злагода, щоб корови давали молоко, кури несли яйця, а поля наступного року були щедрими.
У цих обрядах колядники символізували не лише радісних гостей. За давніми віруваннями, вони були посланцями предків — душ, які цього вечора могли перейти межу між світом живих і потойбіччям. Їхня присутність приносила захист дому від злих сил і забезпечувала добробут у новому році.
З приходом християнства колядки набули нового звучання.Тепер пісні прославляють народження Ісуса Христа, а колядники несуть у кожен дім радісну новину про прихід Спасителя та бажають миру, злагоди й Божої благодаті.
Символом християнських зимових свят став вертеп. Ця унікальна форма театрального мистецтва з’явилася в Україні в XVII столітті й відтоді стала невіддільною частиною різдвяних традицій. Спочатку це був дерев’яний двоповерховий будиночок із ляльками: на верхньому поверсі розігрували біблійні сцени про народження Христа, а на нижньому — веселі світські інтермедії, які додавали святу гумору та життєвості.
Згодом вертеп трансформувався, і місце ляльок зайняли живі актори. Вертепники, як і колядники, несли звістку про народження Ісуса Христа, додаючи до своїх вистав колоритні народні персонажі.
Василя: зерно, засівання та побажання добробуту
День Святого Василя, який припадає на 1 січня (14 січня по старому), є частиною традиційного українського новорічного циклу. За християнською традицією в цей день вшановують Святого Василія Великого — покровителя землеробства.
У давнину цей день вважався початком нового врожайного року. Обряд засівання мав магічне значення: зерно, розкидане в оселі, символізувало родючість і достаток, а побажання добробуту були своєрідним закликом до сил природи та духів роду про захист і підтримку.
“Сію, вію, посіваю,
З Новим роком вас вітаю!
На щастя, на здоров’я,
На Новий рік, щоб краще, ніж торік!”
Сучасне святкування Василя можна легко освіжити, зберігаючи його символіку, але додавши трішки креативу. Наприклад, на додачу до розсипання справжнього зерна можна запропонувати друзям чи родині “посівальні набори”. Це можуть бути маленькі пакетики з насінням квітів, чи трав і прикріпленими побажаннями. Такий символічний жест не лише передає дух свята, але й стане екологічним подарунком: посіяне зерно проросте, нагадуючи про ваші добрі слова.
Щодо обряду засівання, традиційно хлопчики йшли до сусідів, рідних і засівали. Хлопці вважалися тими, хто може приносити “добробут” і “плодючість” — вони, як майбутні чоловіки та господарі, виконували роль посівальників, що символізувало добрий урожай і процвітання. Однак сучасними посівальниками можуть бути й дівчата, якщо у них є бажання, адже святковий дух не стільки про традиційні ролі, а радість та відкритість до нового.
Ще один цікавий варіант — провести колективне святкування. Невеличка святкова зустріч, де кожен створює своє “зернятко побажань” із паперу, на якому пише теплі слова для інших. Наприкінці ці побажання можна обміняти або створити з них “дерево добробуту”, прикрасивши ним простір.
Традиції як зв’язок із минулим і майбутнім
Часи змінюються, але саме зараз, коли ми переосмислюємо свою історію й ідентичність, традиції набувають особливого значення. Українські зимові свята — це не просто обряди та пісні, а жива нитка, яка поєднує нас із поколіннями предків і дарує відчуття приналежності до великої спільноти.
Ми маємо не лише адаптувати ці традиції до сучасності, а й більше дізнаватися про них, відкривати й вивчати свої корені. Важливо розпитувати бабусь і дідусів, цікавитися історією своєї родини, відтворювати обряди й звичаї, аби зберегти їх для себе й майбутніх поколінь.