“Якщо ваша дитина постійно крутиться і відволікається — ймовірний СДУГ”. “Уникає гучних звуків і має свої ритуали – може бути аутизм”. “Різко змінює настрій – це не просто емоційність, а можлива ознака біполярного розладу”.
Схожі відео щодня з’являються в TikTok. Вони короткі, зрозумілі, і в них так легко впізнати знайомі риси у себе або своєї дитини. Тому не дивно, що після кількох переглянутих роликів батьки починають помічати “симптоми”, які раніше здавалися просто рисами характеру чи віковими особливостями.
Чому самодіагностика через TikTok може бути небезпечною, як уникнути хибних висновків і що робити, якщо здається, що у дитини дійсно є проблема? Про це говоритимемо далі.
Самодіагностика – це пастка?
Ще кілька років тому про психічні та неврологічні розлади говорили переважно фахівці. Але з популяризацією теми боротьби зі стигмою соцмережі стали головним джерелом інформації. Там можна знайти тисячі роликів про СДУГ, аутизм, тривожні розлади, депресію або дисоціацію.
Ця тенденція, безперечно, має позитивний бік: люди більше дізнаються про особливості психічного здоров’я, вчаться приймати себе та інших. Але разом із цим у багатьох з’являється відчуття, що кожен другий має якийсь розлад. І що найгірше – починається масова самодіагностика.
Чому здається, що “всі симптоми збігаються”?
Якщо ви коли-небудь гуглили, чому болить голова, то знаєте: від “просто не виспався” до “у вас щось дуже серйозне” — всього один клік. Те ж саме відбувається з психічними розладами: багато ознак виглядають настільки знайомими, що здається – ось воно!
Наприклад, у Tik Tok можна побачити щось таке:
✔ “Якщо ви часто втрачаєте речі, це може бути ознака СДУГ”.
✔ “Не можете довго слухати співрозмовника, щоб не перебити? Це теж симптом”.
Але якщо сприймати це буквально, то більшість людей можуть діагностувати собі щось. Це дуже нагадує так звану “хворобу третього курсу” у студентів-медиків. Коли вони починають вчити симптоматику хвороб, то знаходять їх у себе. Бо ж якщо перечитати медичний довідник, то можна вирішити, що у тебе є все – від діабету до рідкісних неврологічних порушень.
Тому важливо розуміти: психіатричні та неврологічні діагнози – це не просто набір окремих ознак. Має значення не лише наявність “симптому”, а і його інтенсивність, частота та те, наскільки він впливає на життя.
Чому мозок змушує нас у це вірити?
Є таке явище, як підтверджувальне упередження – коли людина помічає лише ті факти, які підтверджують її думку та ігнорує решту. Саме через це після перегляду кількох відео про психічні розлади здається, що “все збігається”.
Це підтверджує дослідження, опубліковане в Cureus: 30% представників Generation Z самостійно поставили собі психічні діагнози, спираючись на інформацію з TikTok. Найчастіше це були тривожний розлад і депресія. Автори дослідження також відзначають, що постійний перегляд контенту про психічне здоров’я може змінювати сприйняття власного стану – люди починають асоціювати себе з тим, що бачать у соцмережах, навіть якщо об’єктивно не мають жодного діагнозу.
А тепер уявімо, що з таким когнітивним викривленням стикаються батьки, які турбуються про свою дитину. Якщо вони переглянули відео, де кажуть: “Діти з СДУГ постійно крутяться і відволікаються”, вони почнуть помічати саме ці моменти у своїй дитині. Але при цьому можуть зовсім не зважати на ситуації, коли вона зосереджено займається або уважно слухає казку перед сном.
Що робити, якщо здається, що у дитини або у вас «є симптоми»?
Щоб краще зрозуміти ситуацію, варто простежити за дитиною і її поведінкою якийсь час, перед тим як робити висновки та звертатись за допомогою.
✔ Поведінка стала нормою чи це поодинокі випадки?
Одна істерика в магазині, розкидані іграшки або небажання робити домашку — ще не сигнал тривоги. Але якщо ситуація повторюється місяцями та суттєво впливає на життя дитини, варто звернути увагу.
✔ В яких умовах це проявляється?
Якщо дитина не може всидіти на уроці, але легко концентрується, коли займається тим, що їй цікаво, можливо, проблема не в СДУГ, а в тому, що матеріал нудний або подається неефективно.
✔ Як це впливає на життя?
Будь-які особливості стають проблемою, якщо вони заважають дитині вчитися, спілкуватися, будувати стосунки чи викликають у неї стрес і фрустрацію. Якщо ж це просто її спосіб взаємодії зі світом — можливо, це не те що треба “лікувати”.
Щоб не покладатися на пам’ять, можна завести щоденник спостережень. Записуйте, що саме вас турбує, коли і як часто це трапляється. Це допоможе побачити тенденції, а якщо потрібно – стане корисною інформацією для фахівця.
До якого спеціаліста звертатись, в разі чого?
Якщо сумніви заїли й ви непокоїтеся, найкраще рішення – поговорити з тими, хто в цьому розбирається.
Дитячий психолог/психотерапевт – якщо у дитини:
▪ постійна тривожність, страхи або панічні атаки;
▪ складнощі у спілкуванні, невміння заводити друзів;
▪ надмірна емоційність і чутливість.
Психолог допоможе зрозуміти, що саме відбувається, проведе спеціальні тестування та, якщо потрібно, порекомендує інших спеціалістів.
Невролог – якщо є:
▪ проблеми з концентрацією, увагою, гіперактивність;
▪ підвищена чутливість до звуків, дотиків чи світла;
▪ затримка мовлення або труднощі координації.
Невролог може оцінити, чи є особливості розвитку нервової системи, які впливають на поведінку.
Психіатр – якщо помічаєте:
▪ нав’язливі думки або неконтрольовані фобії, які заважають жити;
▪ агресію до себе або інших, самопошкодження;
▪ різкі неконтрольовані перепади настрою.
Психіатр – це не страшно і не «вирок». Він допомагає розібратися, чи є реальна проблема, і за потреби підібрати правильний підхід.
Бажання розібратися в собі чи у своїй дитині – абсолютно нормально. Але якщо ви справді хвилюєтеся, краще звернутися до тих, хто знається на темі, а не до TikTok-алгоритмів. Психолог, невролог чи психіатр – це не “страшний діагноз”, а просто люди, які можуть дати відповіді на ваші запитання. Іноді ми схильні бачити проблему там, де її немає, а інколи навпаки – можемо недооцінювати важливі сигнали. Головне – не панікувати й діяти усвідомлено.