Кожен з нас знає його обличчя. Важкий погляд, вуса, кожух, шапка. І, здається, ніби він усе життя був отим самим кобзарем, що сидів десь у бур’янах і писав про «лани широкополі». Але якщо копнути глибше – перед нами зовсім інший Шевченко.
Хлопець, який не боявся дати здачі дяку за несправедливість. Молодий чоловік, який легко розбивав серця панянкам, а потім гуляв нічним петербургом у модному макінтоші. Людина, що вміла бути душею компанії, обожнювала мистецтво і могла стати геніальним художником, якби не одне «але»…
Він просто не вмів мовчати. І це змінило все.
Хлопчик, який не погоджувався з правилами
Тарас Шевченко народився в кріпацькій родині, але це не означало злидні та жебрацтво. Його батько чумакував, тобто займався перевезенням товарів, що давало певний прибуток. Вони не жили в розкошах, але могли прогодувати дітей.
Проте доля була немилосердною. Коли Тарасові виповнилося 9 років, його мати померла, а ще за два роки пішов із життя й батько. Осиротілий хлопчик міг би стати ще одним кріпаком, приреченим працювати в полі, але виявилося, що він зовсім не був схожий на тих, хто просто приймає свою долю.
Ще за життя батько побачив у ньому щось більше і вирішив віддати сина на навчання до дяка, щоб він навчився читати й писати. Але це було не таке навчання, як у сучасній школі. В церковно-приходських школах діти більше боялися, ніж вчилися. Дяк мав право карати учнів і часто замість пояснень були різки.
Існує легенда, що одного разу, коли дяк перепив і заснув, Тарас взяв ці самі різки, відшмагав його у відповідь та втік. Чи було це насправді – невідомо. Але точно відомо, що Шевченко не був покірним учнем.
Коли йому було 12 років, він залишив школу дяка і почав шукати вчителя, який навчив би його малювати. Ходив від села до села, від міста до міста, просився в учні до малярів. Для дитини, яка залишилася без підтримки, це була не просто цікавість до мистецтва – це була боротьба за власне майбутнє. Він будував свій шлях сам.
Митець у кайданах
Але ніхто не хотів брати у майстерню сироту без грошей. Йому довіряли лише найпростішу роботу – місити глину, перетирати фарби.
Коли Тарасу було 14 років, його разом з іншими кріпаками забрали до панського двору. Він став козачком – слугою при пані. Здавалося б, це повинно було стати кінцем його мрій. Але тут доля підкинула ще один шанс. Пан Енгельгардт помітив його талант до малювання і вирішив: нехай стане придворним художником. Тараса почали віддавати в майстерні до професійних художників, щоб із нього виріс слуга, який міг би розмальовувати панські зали. Але разом із пензлем та фарбами Шевченко отримав доступ до книжок, культури, мов. Саме тоді він почав опановувати польську, адже вона була поширеною у Вільнюсі, де він перебував разом із паном. Кажуть, що Тарас мав симпатію до польки Ядвіги Гусиковської, і, можливо, це ще більше підштовхнуло його до вивчення мови.
Після кількох років у Вільнюсі Енгельгардт відвіз його до санкт-петербурга, і саме там розпочався найважливіший етап його життя.
Викуплений за 2500 рублів
Уявіть собі: все життя ти — чиясь власність. Власність, яку можна продати, подарувати чи віддати в найми. Що би ти не вмів, ким би не був, єдине, що написано у твоїх документах — кріпак. Тарас жив із цим тавром до 24 років. Але одного дня все змінилося.
Це була продумана операція, організована найвідомішими людьми того часу. Художник Карл Брюллов і поет Василь Жуковський вирішили, що такий талант не може залишитися у рабстві. Вони придумали, як зібрати гроші на викуп Шевченка. Брюллов намалював портрет Жуковського і продав його на аукціоні за 2500 рублів — фантастичну суму, яка дорівнювала 45 кілограмам срібла, або понад 40 тисячам доларів за сучасними мірками.
Покупцями стали члени імператорської родини, які навіть не здогадувалися, що насправді вони заплатили за свободу людини, що невдовзі стане голосом українського народу. Але поки що Шевченко не був ані революціонером, ані пророком. Він отримав відпускну і вперше в житті відчув, що може сам вирішувати, ким бути.
Життя, яке могло скластися інакше
Тарас був вільним, малював портрети на замовлення, ілюстрував книги, заробляв пристойні гроші. Він легко ввійшов у богемне коло, відвідував літературні салони, ходив у театри, грав у карти і мав неабиякий успіх у жінок. Кажуть також, що він мав чудовий смак в одязі та навіть у своєму щоденнику із задоволенням описував покупку модного макінтоша за 100 рублів. На ті часи – це була розкішна річ, як сьогодні дизайнерське пальто.
Якби його життя залишилося таким, то нині ми знали б його не як Кобзаря, а як Шевченка-художника, автора сотень прекрасних картин, ілюстратора та майстра гравюри. Але він не міг просто малювати й мовчати. Він бачив більше, ніж інші, і просто мусив про це писати.
Кобзар, який налякав імперію
Його творчість почалася ще у 1830-х, але справжнім вибухом став 1840 рік, коли світ побачив «Кобзар». Це була не просто збірка віршів – це був маніфест свободи, написаний людиною, яка занадто добре знала, що таке неволя. Шевченко не писав про абстрактну красу чи вигадані почуття – він говорив про реальних людей, які гнули спини під панами, про Україну, що жила під тиском імперії, про свободу, яка могла стати реальністю, якщо за неї боротися.
Його слова розрізали тишу, і влада не могла цього не помітити. У 1847 році Тараса заарештували. Привід знайшовся швидко: під час розслідування діяльності Кирило-Мефодіївського братства до рук поліції потрапили його рукописи. Суду не було і Шевченка швиденько відправили в заслання на 10 років, позбавивши не лише волі, а й права займатися тим, що було для нього найважливішим. Йому заборонили писати, малювати, спілкуватися з освіченими людьми, але він не підкорився. Навіть у засланні вів таємні записи, складав вірші на клаптиках паперу, знаходив можливість малювати.
Його поезія передавалася з рук у руки, ставала голосом тих, хто не мав змоги говорити. Коли він нарешті повернувся, його ім’я вже було легендою. Книжки забороняли, але їх читали пошепки, твори конфісковували, але вони все одно з’являлися, як гриби після дощу. Влада намагалася викреслити Шевченка з історії, але його слова вже стали частиною українського народу.
Одним із найвідоміших творів Шевченка є «Катерина», яка й досі викликає чимало емоційних відгуків. Якщо хочете побачити, як ця історія оживає в сучасному форматі, радимо переглянути відео від Дистанційки, що майстерно розповідає про цей шедевр.
А якби Шевченко жив у 2025 році?
Він би не залишався осторонь. Його слова не губилися б у потоці інформації, бо він би вмів зробити так, щоб його почули. Він би вів гострі відеоблоги, розносив чиновників у текстах, читав лекції про культуру, писав про незалежність. Він міг би бути політичним діячем, журналістом, громадським активістом – але точно не мовчав би.
Його поезія не втратила актуальності, бо вона не лише про минуле – вона про боротьбу, яка триває. Він писав про свободу так, ніби знав, що ці слова ще довго будуть дороговказом для його нащадків.
І, мабуть, якби він жив сьогодні, то сказав би лише одне:
“Борітеся – поборете.”💙💛 З днем народження, Тарасе!