Емпатія — це вже “маст хев” для сучасної людини. Про неї говорять у школах, в офісах, TikTok та в описах вакансій. Утім, якщо копнути глибше — вона зовсім не така й зручна. Бо емпатія — це не просто “розумію, як ти почуваєшся”. Це коли тебе справді торкає і це іноді боляче, незручно й хочеться перемкнути увагу.
Але водночас емпатія — це те, що зшиває людей між собою. Вона не тільки робить нас добрішими, а й допомагає співпрацювати, вирішувати конфлікти, виховувати дітей і навіть… краще думати. Та, на жаль, вона не виникає самостійно. Проте, її можна розвивати. І сьогодні ми поговоримо про те, як розвивається емпатія з самого малечку та до чого тут сторітелінг.
Звідки береться емпатія
Дитина не просто “вбирає” емпатію з повітря. Вона вчиться цього крок за кроком і велику роль тут відіграє не лише біологія, а й те, що відбувається навколо. Дослідники Жан Десеті та Клаус Ламм пояснюють: щоб навчитися співпереживати, дитині потрібно не тільки розуміти, що інші люди відчувають щось своє, а й мати можливість бачити і розпізнавати ці емоції в реальному житті.
Тобто, все, що вона бачить та чує поруч, стає її “емоційною школою”. Наприклад:
📍 Дівчинка штовхнула молодшого братика і мама не сварить одразу, а стає навприсядки й каже: “Подивись, йому боляче. Він плаче, бо налякався. Тобі ж теж буває боляче, правда?”
У цей момент дитина не просто чує слова — вона бачить реакцію мами, читає її інтонацію, розпізнає емоцію брата і вчиться поєднувати це все в одне ціле.
📍 Або інша ситуація: тато повертається з роботи, сідає поруч і зітхає: “Я сьогодні злий, бо була складна зустріч. Мені зараз потрібно трохи побути в тиші. Це не через тебе.”
Ці ситуації створюють те, що Десеті й Ламм називають “соціальним простором для розвитку емпатії” — середовищем, де емоції не замовчуються, а стають приводом до контакту.
Що відбувається в мозку?
Коли ми бачимо, що комусь боляче, сумно чи страшно — наш мозок одразу це підхоплює. Немов емоційний радар вмикається й каже: “Слухай, це щось важливе!”. Ми навіть не встигаємо усвідомити, як уже ніби ставимо себе на місце іншої людини. У голові швидко “прокручується” уява: а що, якби це був/була я? Що б я відчував/відчувала? Це відбувається миттєво, автоматично, але саме так і народжується емпатія.
Але щоб нас не накрило чужим болем з головою, мозок вмикає ще одну важливу «функцію». Вона допомагає не розчинитися повністю в чужих емоціях. Завдяки їй ми можемо співчувати й бути поруч — але водночас залишатися в рівновазі, щоб не втратити себе. Бо тільки коли ми самі стабільні, можемо по-справжньому підтримати іншого.
Сторітелінг як інструмент розвитку емпатії
І саме емпатія виявляється тією здатністю, на яку сторітелінг впливає найсильніше. Щоб краще зрозуміти, як саме це працює, варто звернутися до двох масштабних досліджень, проведених у 2024 році.
Перше з них, EMPATHICSTORIES++, було реалізоване командою MIT (Массачусетський технологічний інститут). Протягом місяця учасники щодня розповідали особисті історії у форматі діалогу з соціальним роботом — спеціальним пристроєм, який виглядає як маленький співрозмовник і запрограмований на чутливе спілкування. Це були реальні, емоційно забарвлені моменти з життя — не вигадані тексти, а спогади про щось важливе, складне чи зворушливе. Після цього кожен мав змогу ознайомитись з історіями інших людей, дібраними за схожістю емоційного змісту, і оцінити, наскільки вони викликають співпереживання.
Це дослідження дозволило побачити одразу дві важливі речі. По-перше, історії, у яких чітко відчувався особистий голос, емоційна глибина, тілесні відчуття та вразливість, викликали значно вищий рівень емпатії у слухачів, навіть, якщо їхній власний досвід був зовсім іншим. По-друге, сам процес розповіді мав неабияке значення: коли учасник/ця розповідав свою історію, він краще усвідомлював власні почуття, структурував досвід і, як результат, ставав уважнішим до почуттів інших. Отже, сторітелінг у цьому випадку працював у два боки — і на того, хто слухає, і на того, хто говорить.
Ці висновки доповнило друге дослідження — HEART-felt Narratives, у якому вчені з MIT та Університету Карнегі-Меллона проаналізували понад 2600 історій, створених людьми різного віку. Їх цікавило: що саме в тексті викликає емпатію? Чи можна знайти елементи, які “вмикають” у читача емоційне співпереживання?
Виявилось, що найсильніше зачіпали ті історії, які містили низку характерних рис: чіткий особистий голос (розповідь від “я”), глибоке емоційне занурення, динаміка почуттів упродовж розповіді, тілесні описи (не “було страшно”, а “земля зникла з-під ніг”), атмосферні деталі середовища, а також моменти щирості, відкритості, визнання слабкості. Такі тексти ніби “відкривали двері” в досвід іншої людини.
Як навчити дітей сторітелінгу
Найкраще емпатія формується в емоційно безпечному середовищі, коли дитині не страшно помилятись, коли її слухають, не перебивають, і коли її історії справді цікаві дорослим. Ось кілька простих, але ефективних способів підтримати цю навичку сторітелінгу та розвивати через неї емпатію:
🟣 Запрошуйте до глибших щоденних розмов
Питання “Як минув день?” — не зовсім те, що треба. Щоб перетворити щоденне спілкування на розвиток емпатії, допоможіть дитині сформулювати власну детальну історію з емоційною компонентою. Тобто важливо перетворити із простого: “Мене образили”, на розповідь, яка послідовно відповідатиме на питання: “Що сталося? Як я це відчув(ла)? Як це виглядало з боку? Чому це сталося і що з цього вийшло?”.
Так дитина вчиться не просто переказувати події, а рефлексувати над почуттями, розпізнавати внутрішні зміни й розуміти причинно-наслідкові зв’язки.
🟣 Допомагайте бачити інших через історію
Після будь-якої розповіді запитуйте: “А як, на твою думку, почувався інший учасник цієї історії?”, “Що він або вона могли подумати про цю ситуацію?”, “Як би ти вчинив(ла), якби був(ла) на його місці?”.
Це допомагає дитині перейти від власного досвіду до досвіду іншого — ключовий момент для формування емпатії. Так дитина вчиться не лише “бачити себе в історії”, але й іншу перспективу.
🟣 Грайтесь у “розповіді від імені”
Запропонуйте вигадати історію від імені іграшкового ведмедика, улюбленого героя, однокласника або навіть предмета. “Що міг би розповісти твій пенал про день у школі?”, “Як почувалася дівчинка, коли її не взяли в команду?”
Це гра, але вона розвиває вміння уявляти чужі мотиви, думки й емоції, навіть якщо вони неочевидні. Така “рольова емпатія” — чудовий тренажер для розуміння інших.
🟣 Залучайте різні формати: голос, малюнок, рух
Не всі діти однаково добре розповідають усно чи письмово. Але вони можуть малювати історії, записувати аудіо, знімати мініфільми або грати їх на сцені театру. Кожна форма — це спосіб пережити досвід і передати його емоційно, а отже — розвинути емпатію через вираження.
Сторітелінг — це мова емоцій. І коли дитина навчається нею говорити — вона вчиться не лише висловлювати себе, а й розуміти інших. А з розуміння починається зв’язок. Спочатку — з собою. Потім — з тими, хто поруч. І з часом — зі світом. Ми не можемо виховати емпатію за один раз. Але ми можемо щодня створювати простір, у якому почуття мають голос, історії — вагу, а дитина — підтримку. І в цьому просторі виростуть ті, хто по-справжньому відчувають.