Діденко Ніка (9 – А клас)
III місце, старша школа
Лалі була звичайною дівчинкою п’ятнадцяти років, яка ніколи не могла всидіти на місці. Вона вчилась у дев’ятому класі й нічим особливо не відрізнялася від інших, як вона думала. Їй завжди хотілося займатися чимось особливим, чекати тієї дивовижної миті , коли нарешті відчуватимеш свободу, щастя і сенс від улюбленої справи.
Лалі шукала це скрізь: ходила на танці, закінчила курси англійської мови, вміла в’язати, малювати, співати, грати на гітарі, проте жодне з цього не давало їй шаленого запалу, від якого пульс пришвидшується, а по тілу пробігає потужна сила, що виривається назовні. Натомість вечорами вона сиділа в кімнаті, сумуючи, особливо коли ії спіткала чергова невдача – провальна спроба знайти друзів, «знайти себе». Жодній людині не подобається самотність, як і Лалі, вона просто звикла жити в цьому.
18 листопада 2022 року, вертаючись додому зі школи, вона побачила рекламу секції з волейболу в центрі міста. Щось зацікавило її, і Лалі вирішила сфотографувати номер телефону на рекламній листівці. Вдома дівчинка попросила матір зателефонувати за цим номером і записати її до секції. Мати Лалі завжди підтримувала будь-які ідеї дочки, якщо вони не шкодили її здоров’ю, тому охоче допомогла в цьому питанні.
Ввечері Лалі згадала про секцію з волейболу і побігла на кухню, звідки линув неймовірний запах смаженого м‘яса. Матуся була в приготуванні цієї страви найкращою. Це була її особлива страва, ми називаємо її «М’ясо по-особливому». В цю страву входить три стейки, які готуються до середнього просмаження, просочуються вершковим соусом і духмяними запеченими овочами.
– Мамо, слухай, що тобі відповіли з приводу волейболу? – запитала нетерпляче Лалі.
– Ох, доню, вони сказали, що вже закінчили набір дітей на цей рік, – з ноткою суму відповіла мати, – проте я зателефонувала ще декуди, і вони з радістю чекають тебе завтра вранці об 11годині на Воулес стріт, 24. Думаю, що зможу тебе відвезти перед тим, як відправлюсь на роботу.
– Ось вона надія! Але чому мені так страшно йти завтра? – подумки запитувала Лалі сама в себе.
– Не забудь взяти спортивну форму, взуття та пляшечку води на завтра. Додому доїдеш сама, в мене є деякі справи, – повідомила мати.
– Слухай, у тебе черговий виклик? Ти ж ніби мала б відпочивати завтра?
– Так, до нас завтра приїжджає комісія, тому все має виглядати бездоганно, і дещо треба довести до ладу.
З того часу, як тато зник, минуло вже майже три роки. Матері було дуже важко справлятись із рестораном самій, але вона ніколи не здавалась, навіть коли було дуже важко. Я ніколи не бачила такої сильної та наполегливої людини, як вона.
– Я впевнена, що все так і буде. Ти з усім упораєшся! Зателефонуй, як закінчиться тренування.
– Щиро дякую, мамо, – відповіла дівчинка та, захопивши яблуко, попрямувала до кімнати.
Лалі лягла на ліжко і довго не могла заснути, думаючи, як все пройде завтра, проте втома перемогла, та вона заснула.
Зранку Лалі взяла все необхідне, поїла і пішла на своє перше тренування з волейболу. Відчинивши двері, вона відчула запах поту, солодких парфумів і почула звуки м’ячів, що бились об паркет. Лалі прийшла за пів години до тренування, тому мала вдосталь часу щоб передягтися і, можливо, навіть подружитися з кимось. Зайшовши до роздягальні, вона побачила двох дівчат. Одна була висока, мала привабливе світле волосся, блакитні очі, струнку й спортивну фігуру. Друга була нижчою за неї на дві голови, мала темне кучеряве волосся, карі очі, спортивну фігуру й дуже ароматні парфуми, запах яких можна було відчути ще з коридору.
– Привіт! Я – Лалі, прийшла на перше тренування, – невпевнено сказала дівчинка, після чого зайняла вільний стілець.
– Я – Ната, приємно познайомитись, – сказала вона й фальшиво посміхнулася.
– Я – Дарина, ти вже займалась спортом десь? – посміхнулась дівчинка і простягнула руку.
Лалі простягнула руку у відповідь й сказала:
– Так, я займалась танцями п’ять років, але припинила, бо тренер вважав, що на мене можна «підіймати руку».
– Це жорстоко.
– Тут так не роблять, – додала Ната .
Після того, як Лалі передяглась, вона попрямувала до зали, де займалась старша група дівчат. Вони всі були у формі, стрункі й такі зосереджені. Спортсменки грали між собою та не помітили нову дівчинку. Ліворуч були розташовані лавочки, на одній з яких сиділа тренерка. Вона була дуже файною, на вигляд доброю і зосередженою, як і дівчата. Біля неї лежав невеликий щоденник, у який вона записувала статистику тренувань і щось своє. На вигляд їй років 25, одягнена в гарний рожевий светр і модні, яскраві джинси.
– Добрий день! Я новенька, мене звати Лалі.
– Добрий день, Лалі ! Я твоя тренерка – Лариса Петрівна. Ти займалась спортом вже десь?
– Я займалась танцями 5 років, проте тренер ударив мене, і я вирішила, що більше ніколи не танцюватиму.
– Це прикро, але ласкаво просимо, в нас дружні дівчата, сподіваюсь, ти тут надовго, – сказала тренерка й щиро посміхнулася.
– Можеш іти розминатись, тренування почнеться за п’ять хвилин.
Лалі кивнула у відповідь.
– Вона така мила, але думаю, я не сподобалась Наті. Вона дивиться на мене безперестанку, ніби хоче зжерти, – думала Лалі.
Дівчинка стала збоку, але ії запросила у коло Дора. Було видно, що Лалі нервується, проте стала і почала повторювати рухи за всіма.
Тренування було цікавим. Лалі дуже сподобалось, незважаючи на те, що не все виходило, ноги були ватні та в кінці тренування ії футболка була мокра від поту.
– Це саме те, що я шукала! Я хочу цим займатись! – думала Лалі.
– Лалі, ти сьогодні молодець. Завтра тренування не буде, старші дівчата їдуть на змагання.
– Добре, дякую! А коли зазвичай тренування?
– У вівторок та четвер на 16 годину, суботу та неділю – на 11.00. Чекаю тебе у вівторок! – сказала Лариса Петрівна.
Лалі швидко передягнулась, попрощалась і на вулиці зателефонувала мамі. Вона поділилася своїми враженнями і, розмовляючи, пішла на зупинку.
Минуло вже три місяці з першого тренування Лалі, вона добре влилась у колектив. За цей час дівчинка потоваришувала з Дариною, Агнією та Лесею. Агнія була такого ж зросту, як Даринка, мала кирпатий ніс, зелені очі, каштанове пряме волосся. Леся зростом трошки нижча за Лалі й чимось на неї схожа, проте у той самий час дівчатка були так само й різні .У них обох були карі очі і світло-каштанове пряме волосся. Ніби проти них були Ната, Міра та Кіра. Вони і були тими, хто міг з Лалі й Дарини посміятись або сказати щось образливе. Дівчинка намагалась не звертати на це увагу, але деколи лягала на матусині коліна і плакала так само, як робила це, коли була меншою. Також були класні дівчата Рита, Любава, Аріна й Катруся.
Вже відчуваючи задоволення, Лалі все швидше й швидше вчилась: поради тренера, підтримка матусі, коли так кортіло здатись, і віра, що надавала запалу в очах і була головною мотивацією. На відміну від інших, її внутрішній стрижень був міцніший, ніж вона себе оцінювала. Лалі ставала досвідченішою, вона знала, що спорт загартовує її до дорослого життя і грає значну роль у формуванні її особистості. Дівчинка почала швидко засинати і не відчувати себе так самотньо, як це було раніше. Після зимових канікул однокласники ніби прийняли її, зацікавились і нарешті цькування і прізвиська потроху почали забувати.
Як зазвичай, після тренування дівчинка збиралась додому, її затримала тренер на десять хвилин, бо, на думку тренера, Лалі ніби турбувало щось. Як виявилося, це була шаурма, яку вони їли з класом на великій перерві. Тренер також дала кілька порад з подачі й пару вправ, які дівчинка змогла б виконувати у вільний час.
Зайшовши до роздягальні, вона побачила Дарину, Нату й Кіру. Всі інші дівчата вже пішли додому.
– Що ти, наша недотанцюристка? – підстебнула Ната.
– Боже, дістала вже!
– Відчепись від мене, Нато, можу порадити тобі декілька вправ, щоб ти не була така «дерев’яна» на волейбольному полі, – відповіла Лалі.
– А що ти така смілива стала? Давно плакалася мамі?- додала Кіра.
– Чорт. Я казала про це тільки Дарині! СТОП. Я КАЗАЛА ПРО ЦЕ ТІЛЬКИ ДАРИНІ!
Лалі не встигла відповісти, як Даринка різко штовхнула її в плече, змусивши зробити кілька кроків назад.
– Ой, вибач, – фальшиво промовила вона. – Ти ж така тендітна, навіть стояти рівно не можеш.
Лалі здивовано глянула на Дарину. У грудях все похололо.
– Гляньте, вона ще й злитися вміє! – засміялася Ната.
Кіра в цей момент підійшла ближче й схопила Лалі за руку.
– Ну що, наша недотанцівниця, покажеш нам свої рухи? — її голос був наповнений зневагою.
Лалі відсапнула руку, але Кіра схопила її знову. В цей момент Дарина знову штовхнула її, цього разу сильніше. Лалі вдарилася об вішак, на секунду втративши рівновагу.
– Відпустіть мене! -гаркнула вона, намагаючись відштовхнути Кіру.
– І що ти нам зробиш? – єхидно посміхнулася Ната, схрестивши руки на грудях.
Лалі глибоко вдихнула. Її серце гупало десь у горлі. Вона не хотіла цього, не хотіла битися. Вона не вірила, що Дарина спроможна на це, але дівчата не відступлять.
Тоді вона різко розвернулася і щосили вдарила Кіру ліктем у живіт. Та відпустила її руку й зігнулася навпіл від неочікуваного удару.
– Ах ти! – Кіра спробувала вирівнятися, але Лалі не дала їй часу, штовхнувши в бік.
Та перш, ніж вона встигла зробити хоч ще щось, Дарина і Ната накинулися на неї одночасно.
Лалі відчула, як її схопили за волосся, потягнули назад. Різкий біль у плечі – хтось ударив. Вона спробувала вирватися, але спроба була марною, вона зігнулась у клубочок, закриваючи голову руками. Дівчата били її щосили й ногами, й руками. Лалі благала зупинитись, біль розповсюджувався по тілу, проте це було марно.
Наостанок Ната плюнула Лалі в обличчя, й дівчата почали тікати.
– Здається, я знепритомніла…- десь далеко линули думки Лалі.
Так, вона втратила свідомість хвилин на п’ять. Дівчата виявились сильніші, ніж очікувалося. У Лалі не було сили на те, щоб підвестися, повітря бракувало… Рук не відчувала, а легені, здалось, «вийшли прогулятись на цей час», все тіло нило, сльози текли безперестанку з самого початку, як її почали бити. Опритомнівши, вона підвелася, навіть не переодягаючись, і пошкандибала до виходу на вулицю. Тремтячими руками викликала таксі, сіла в машину й подумала:
– Мама ще 2 години буде на роботі, але я не хочу, щоб вона нервувала.
Дівчинка відчинила двері до квартири, але перед очима все пливло. Подивилась у дзеркало і не впізнала себе: губа розбита, руки й ноги всі в фіолетових синцях від ударів, ребра, здавалось, зламані, бо вони виглядали зовсім інакше.
– Я не маю жити. Це я у всьому винна! Якби я мовчала, то вони б не накинулись на мене…- схлипувала дівчинка.Сльози знову наповнили її очі, вона взяла телефон, пішла до найближчого вікна – вікна на кухні. Відчинила й сіла на край підвіконня, витягнувши ноги на іншу частину.
– Це дев’ятий поверх, я точно не виживу. Летіти буде недовго. Я нарешті віднайду себе у справжньому, безкінечному спокої…
Дзвінок. Дівчинці зателефонувала Лариса Петрівна. Лалі подивилась на вечірнє небо, і спогади затьмарили її голову:
«Дитинство. Я маленька.
Садочок.
Школа. Перша вчителька, зрада друзів, ізгой.
Вічна самотність і пошук.
Розмови з мамою.
Тато зник.
Мамине м’ясо. Дзвінок.
Перше тренування.
Дружба з однокласниками.
Самотність.
Прогрес.
Канікули.
Бійка».
– Здається я відволіклась на пару хвилин, проте телефон досі дзвонить.
– Добрий вечір, Лалі! Тобі було погано, ти вже вдома?
– Добрий вечір… – повільно промовила вона.- Я вже вдома, проте за пару хвилин буду не тут. Я вже ніколи не буду тут.
– Лалі, що ти таке кажеш?! Що сталось? Я можу допомогти!
– Ларисо Петрівно, мене побили дівчата. Здається, в мене переломи ребер, думаю їх декілька, – сказала вона, дихаючи важче і важче.
– Чому ти досі не в травмпункті?! – прокричала тренерка. – Як так сталося?!
– Хай дівчата самі розкажуть, якщо ви не проти, а я продовжу робити те, що хотіла, – її голос був зовсім тихий і безнадійний.
– Лалі, крихітко, послухай, це займе всього декілька хвилин. Коли ти прийшла, я навіть подумати не могла, що ти залишишся на декілька тренувань, проте твій запал і наполегливість мене шокували. Тебе видно серед інших, бо вчишся досить швидко, – вона зробила невелику паузу, – я, як ніхто, знаю, як це важко – бути «білою вороною». Я була в такій самій ситуації, наді мною знущались і били дівчата, навіть коли я просто спала перед тренуванням. Мені було 13. Я дуже «горіла» волейболом і не могла перестати відвідувати тренування. Я обіцяю , що вижену дівчат, мені дуже прикро що це сталось і в нашій команді! Як я могла це не помітити!
– Вона що плаче?- подумала Лалі.
– Я така дурепа, вибач! Ти маєщ жити, будь ласка, живи заради надії, живи заради себе, але тільки залишайся жива! – кричала тренерка.
Сльози капали з очей дівчинки. Вона злізла з підвіконня й упала на підлогу. Перед очима знову все поплило.
– Викличіть швидку, будь ласка, здається, я неприт…
– Лалі! Лалі, ти мене чуєш?
Лалі прокинулась у палаті, одразу ж підбігла матуся.
– Доню! Доню, як ти мене налякала, – матуся почала водити великими пальцями по її теплих, блідних щоках, – пробач мені, я не змогла тебе захистити…
Лалі ледь помітно всміхнулась.
– Нехай я буду бита, але я буду частиною чогось цілого. Здається, я знайшла себе… – подумала дівчинка.
– Все добре, мамо, – проте її очі наповнились слізьми. – Що це за звук? В кімнаті ще хтось є?
Лалі лежала в ліжку, тому не могла побачити, чи справді там хтось є.
Це був ТАТО!
– Я більше ніколи вас не покину, – сказав він і кинувся, щоб обійняти дівчинку.