Колесникова Карина (9-А клас)
ІІ місце, старша школа
Це був звичайний шкільний день. Стів, як завжди, проводив час у своїй улюбленій бібліотеці. Навіть коли його друзі грали в м’яч, йому було цікавіше прочитати будь-який детектив або з’ясувати таємницю «Титаніка», адже він завжди у всьому шукає підступ.
– Ви не розумієте, а раптом Тарас Шевченко помер не від хвороби? А раптом його вбив приятель? Або ще краще — якась жінка вирішила помститися? Після того, як я прочитав багато української та світової історії, я зрозумів, що жінки дуже мстиві. Ось, наприклад, княгиня Ольга… — розповідав Стів нашій бібліотекарці.
– Стіве, я все розумію, але й ти мене зрозумій — у мене купа роботи. Щойно передали нові книжки, мені треба з ними розібратись, а потім і про Тараса Шевченка, і про княгиню Ольгу послухаю, — відповіла бібліотекарка, намагаючись культурно піти.
– Так, я все розумію, але, будь ласка, прийдіть, щойно звільнитеся, — додав Стів. — Я ще можу розповісти про фараонів… — не встиг він договорити, як бібліотекарка вийшла.
Стів пішов вибирати собі книжку, але було таке відчуття, що він уже кожну прочитав по п’ять разів.
– А це що? — Стів потягнувся за книжкою.
Книжка була на самому верху, вся в пилюці й виглядала так, ніби її вже сто років ніхто не відкривав.
– А це цікаво, — сказав Стів.
Не встиг він відкрити книжку, як звідти випала маленька записка.
Стів побачив цю записку — маленький шматочок пожовклого паперу, на якому було написано всього два слова: «Дізнайся таємницю». Не роздумуючи, він швидко побіг до класу, щоб негайно показати це друзям.
Друзі грали в UNO, коли до класу забіг Стів.
– Друзі, просто подивіться, що я знайшов! Це щось неймовірне! — почав плутатись у словах Стів.
– Якщо це не нова колекція від Chanel, мене це не цікавить, — навіть не глянувши на нього, відповіла Шеррі.
Нойл і Сеймон засміялися.
– Шеррі! — грубо сказала Мері. — Стіве, розповідай, нам цікаво.
Стів проігнорував усе і швидко почав говорити.
– Я просто шукав нову книжку, — швидко сказав він.
– Ти ще не все прочитав? — позіхаючи, перебив його Нойл.
– Як виявилось, ні. Книжка була дуже запилена, і з неї випала ось ця записка.
Стів кинув записку на стіл, і всі одразу почали її розглядати.
– І навіщо ти нам її приніс? — поцікавилась Шеррі.
– Друзі, як ви не розумієте? Це ж може бути щось неймовірне — нове відкриття, таємниця! Це дуже цікаво! — відповів Стів.
– А нам що з того? Це просто папірець, можливо, хтось випадково його поклав, — почав заперечувати Нойл.
– А раптом — ні? Мені здається, нам варто в усьому цьому розібратись, — сказав Стів.
– Мені здається, тобі варто подумати про щось інше. Наприклад, завтра в тебе день народження! Подумай краще про це, — відповів Нойл.
Стів зовсім забув про це, але продовжив:
– Я все пам’ятаю, але, будь ласка, давайте спробуємо?
– Без мене, — відповіла Шеррі.
– Я не хочу, — сказав Нойл.
– Мені все одно, але я подумаю ще, — відповів Сеймон.
– Мері, а ти? — з надією подивився Стів на Мері.
– Стіве… Пробач, але мені теж це незрозуміло — якась дивна записка, і стільки всього… — з сумом в очах відповіла Мері.
Стів був дуже засмучений, але раптом йому прийшла в голову ідея.
– Добре, якщо не хочете, то й не треба. Але раптом це буде дуже цікаво. А якщо ми зрозуміємо істину, то заробимо багато грошей. Уявіть: наші імена в усіх газетах, ми станемо дуже популярними. Так, Шеррі? — Стів подивився на Шеррі, бо знав, що популярність — її слабкість.
– А я зможу безкоштовно їсти в буфеті? — серйозно спитав Сеймон.
– Думаю, якщо це буде масштабна таємниця, то не тільки в буфеті, — відповів Стів.
– З цього треба було починати. Я в справі, — сказав Сеймон.
– Тільки з великої поваги до тебе я з вами, — додав Нойл.
– У принципі, пара підписників мені не завадить, — відповіла Шеррі.
– А ти, Мері? — спитав Стів, і всі подивились на неї.
– А куди я подінусь? Я з вами.
– Тоді завтра почнемо з бібліотеки, — сказав Стів. — Уже час додому, до зустрічі.
Діти попрощалися.
Наступного дня в школі для девʼятого класу не було занять, на вулиці був теплий травень, усі контрольні вже написані. Діти відпочивали, але не всі…
– Фу, тут так запилено, — сказала Шеррі.
– Я не можу зрозуміти одного — навіщо я на це погодився? І взагалі, що ми шукаємо? — почав обурюватись Нойл.
– Я голодний, — сумно відповів Сеймон.
– Друзі, будь ласка, просто переглядайте книжки, бо я прочитав ту, з якої випала записка, рівно тринадцять разів — і нічого… — з сумом відповів Стів.
Бібліотека була досить великою, книжок було дуже багато, знаходилась вона на другому поверсі школи.
До бібліотеки заходить Вікторія Сергіївна, бібліотекарка, жінка похилого віку, яка працює вже двадцять два роки на цій посаді.
– Яке свято! Очам своїм не вірю! — захоплено говорить Вікторія Сергіївна. — Усі діти тут, навіть ти, Сеймоне.
– Ось скажіть нам, Вікторіє Сергіївно, чи варто шукати те, чого просто не існує? Могли б просто відсвяткувати твій день народження, — сказав Сеймон з надією, що Стів його зрозуміє.
– А що це ви таке шукаєте? — поцікавилась бібліотекарка.
– Та так… — відповіла Мері.
– Ми шукаємо щось пов’язане з таємницями та якимись записками, — сказав Нойл, — тільки от нічого такого тут немає.
Стів вручив стару записку жінці, вона здивовано подивилась і покликала всіх до столу.
– Чесно кажучи, ніколи не думала, що це щось важливе, і що я комусь це розповім. Але подивіться, що в мене є, — сказала бібліотекарка.
Усі швидко підбігли. На столі лежала записка, майже така ж, як у Стіва. Там була написана така фраза:
Поклала мати коло хати
Маленьких діточок своїх;
Сама заснула коло їх.
Затихло все, тільки дівчата
Та соловейко не затих.
Усі мовчали.
– Це ж вірш Тараса Шевченка «Садок вишневий коло хати», — не зовсім розуміючи, що відбувається, сказав Стів. — Але звідки це у вас?
– Я вам ще не все розповіла, — відповіла Вікторія Сергіївна. — Це сталося десять років тому. До нас у бібліотеку дуже часто приходив старенький дідусь. Він завжди мовчав і посміхався, підходив, брав книжку з віршами Тараса Шевченка, відкривав одну сторінку — і йшов. Це тривало протягом двох років. Що було дивним — він приходив тільки по четвергах і завжди мовчав, тільки посміхався. Одного дня він знову прийшов, узяв книжку, підійшов, вручив мені цю записку і сказав: «Колись і ви дізнаєтесь. Дякую вам», — і пішов. Після того дня я його більше не бачила, — закінчила розповідь бібліотекарка.
Ніхто не міг підібрати правильних слів, усі були шоковані.
– Якщо все це було насправді, нам терміново потрібно знайти цю книжку, — сказала Мері.
Стів одразу ж приніс її. Вони відкрили вірш. На сторінці була ілюстрація будинку Тараса Шевченка.
– І що нам з цим робити? — спитав Нойл.
– Десь я це вже бачила, — сказала Мері.
⁃ У нас є одна проблема, — відповіла Шеррі. — Якщо так подумати, то в нашій школі проводили ремонт два роки тому.
– Ти права, — сказав Стів, — але в деяких кабінетах ремонт не робили.
– Я згадала! — вигукнула Мері. — Я згадала, де бачила цю картину! Колись у третьому класі я підіймалась на горище, і там була ця картина, точно кажу!
Усі швидко схопили свої речі й помчали на горище.
Учням заборонено туди ходити без дозволу, але нікого це не зупинило. Темне місце, купа непотрібних речей й коробок із зошитами.
– Це все перебирати? — з втомленим виглядом сказала Шеррі.
Усі почали обшукувати горище, але нічого не знайшли.
– Чесно, я вже не знаю, що робити, — сказала Мері.
– Так, може, ну його все? — відповів Сеймон, плюхаючись на щось тверде.
– Сеймоне, встань, — сказав Стів.
– Ну я ж тільки сів, давай через п’ять хвилин і ти тут посидиш, — відповів Сеймон.
– Сеймоне! — розлютився Стів.
Сеймон швидко встав і, коли повернувся, побачив скриню. Друзі кинулися відчиняти її і побачили великий ключ та лист. Нойл узяв листа,
Шеррі вихопила з його рук.
– Дай я прочитаю, — сказала Шеррі.
– Ти хоч читати вмієш? — з іронією сказав Нойл. — А, точно, ти ж любиш читати склад своїх кремів, вибач, забув.
– Ха-ха-ха, — це все, що ти хотів мені сказати? Чи ще якісь гидоти? Я чекаю, — злобно глянувши на нього, сказала Шеррі.
– Може, досить уже? — спитала Мері. — Знайшли місце для ваших сварок!
– Але ж він перший, — намагалася захистити себе Шеррі.
Мері забрала листа й почала читати:
«Коли я вперше побачив її, мені було двадцять вісім років. Я працював у бібліотеці, а вона вибирала собі книгу. Кароока, неймовірно вродлива брюнетка в блакитній сукні. Тоді я зрозумів, що не зможу без неї. Ви не вірите в кохання з першого погляду? Я теж не вірив, але в той момент не очікував, що можу відчути такі почуття. Ми познайомились, коли я допоміг їй вибрати книгу. Я запросив її на прогулянку — і вона погодилась. Ми спілкувались про все, їли пломбір, а я читав їй улюблений вірш «Садок вишневий коло хати…» і тоді зрозумів: вона — усе для мене. І я не помилився. Пам’ятаю нашу прогулянку, коли зізнався їй у коханні. Був сильний вітер, ми сиділи на даху, я сказав лише три слова: «Я тебе кохаю» — і вона відповіла взаємністю. Я був безмежно щасливий.
Твій Фред для своєї Софії
Одеса, 1993 рік».
– Такого навіть у книгах не читала, — сказала Мері.
– Це неймовірно! — відповіла Шеррі.
– Як на мене, занадто солодко, — сказав Ноял.
– Звісно, для таких сухарів, як ти, — кинула образливий погляд Шеррі.
– А мені сподобалось, — сказав Сеймон.
– Це все дуже мило, але можемо обговорити це пізніше — ходімо на дах, — сказав Стів.
– Я, звісно, розумію, що ти фанат Тараса Шевченка, але не треба помирати у свій день народження! Він помер пізніше, — відповів Сеймон.
Усі косо на нього глянули.
– Ну а що? У вас такі обличчя, ніби ми не листа прочитали, а з’їли сюрстрьомінг, чесне слово, — обурювався Сеймон.
– Сеймоне, заспокойся. Я не збираюсь помирати. Він писав у листі про місце на даху. А раптом ми щось там знайдемо? — запропонував Стів.
– Я згодна, — підтримала Мері.
– Може, візьмемо ключ? Раптом знадобиться? — спитав Нойл.
– Та не треба, — сказав Стів.
З втомленим виглядом усі пішли на дах.
– Можете хоч стріляти в мене, але свій день народження я б так точно не проводив! — висловився Ноял.
– Ми різні, — відповів Стів.
Друзі дістались даху й почали пошуки. Шукали довго, сперечались. Дах був старий, ремонт там не робили. Були якісь дроти, скло, старі іржаві труби.
– Ти не розумієш, що це ти мене перший образив! — кричить Шеррі.
– Та ти мене все життя ображаєш! — сказав Ноял.
– Боже, це триває вже годину! Може, ви вже заспокоїтесь?! — сказала Мері.
– Мені здається, я щось знайшов, — сказав Сеймон.
– Швидко показуй! — сказав Стів.
– Взагалі-то я знайшов це пів години тому в трубі, але вони сварились — і я не хотів заважати, — сказав Сеймон.
– Ти дивний? — поцікавилась Мері.
– Ще й ображаєте! Це вже занадто. Я тільки й роблю, що знаходжу ваші записки, а ви…
Не встиг він закінчити фразу, як Стів вихопив записку й почав читати:
«Я не перестану говорити, які в неї красиві очі. Я познайомив її з батьками, їм вона дуже сподобалась. Я ніколи не забуду той день, коли почався дощ і ми вперше поцілувались. Ми бігли й шукали, де сховатись. Тоді й з’явилось наше місце — покинута будівля. Там було тихо, і ніколи нікого не було. Ми проводили багато часу разом: малювали, писали вірші, слухали музику. Це був незабутній час.
Твій Фред для своєї Софії
Одеса, 1996 рік».
– Треба подумати, де є покинуті будівлі приблизно з 1980 року, — сказав Стів.
– Я знаю одну, — сказав Ноял.
– Ходімо, швидше, — сказав Стів.
Усі йшли, говорили про своє, сміялися, сперечалися, знову сміялися і нарешті дісталися покинутої будівлі, яка була небезпечною — занадто багато графіті, надзвичайно стара, але діти все одно туди зайшли.
– Лячно якось, — сказала Мері, нервово стискаючи руки.
– Зі мною не бійтеся нічого, — сказав Нойл, відчуваючи себе героєм.
⁃ Насмішив, — сказала Шеррі, навіть не намагаючись налагодити стосунки.
Вони довго шукали, перевіряли все по десять разів, але нічого не могли знайти.
– Подивіться на стіну, — сказала Мері.
На стіні маленькими літерами було написано:
Фред + Софія = кохання
– Вони були тут. Ми на правильному шляху, — сказав Стів.
Минуло дві години, знахідок не було, усі дуже втомилися і хотіли додому.
– Ми нічого не можемо знайти… Ходімо додому, — з дуже втомленим виглядом сказала Шеррі.
– Ще трішечки, — додав Стів, не припиняючи шукати.
– Я згодна з Шеррі, — сказала Мері.
– Я повторюся: я ще більше зголоднів, — додав Сеймон.
Стіву нічого не залишалось, як погодитися. Всі вирушили додому, бо були дуже засмучені, але тут…
– От халепа, — сказав Нойл, лежачи на землі.
– Ха-ха-ха, настільки втомився? — єхидно посміхнулася Шеррі.
– Дуже смішно, — не менш єхидно відповів Стів. — Я впав.
Стів і Сеймон подали йому руку. Нойл струсив із себе бруд і сказав:
– Подивіться, що це?
Із землі стирчав маленький шматочок чогось. Стів потягнув — і витягнув файл, у якому була фольга і фотографія. Він відкрив фольгу і почав читати лист:
«Моя Софіє… Саме в день її народження я зробив їй пропозицію руки і серця — в нашому гаражі, де вона святкувала свій 27-й день народження. І знаєте, що вона мені відповіла? “Так!” Вона сказала “Так”. Я дуже її кохаю і не втомлююся писати й говорити їй про це. Тепер ми з нею узаконили наше кохання.
Твій Фред для своєї Софії
Одеса, 1996, 19-та станція Фонтану».
Також у файлі була фотографія якоїсь дівчини біля зеленого гаража. Вона була дуже красива і схожа на ту саму Софію.
– Як усе заплутано… — поскаржилась Шеррі.
– Ми вже близько, я це відчуваю, — сказала Мері.
– 19-та станція Фонтану не так далеко, — додав Нойл.
Усі вирушили туди. Підлітки побачили багато гаражів.
– І як нам зрозуміти, який саме гараж? — поцікавилась Шеррі.
– По-перше, у нас є фото, а по-друге, у нас є ключ, — сказав Ноял, відчуваючи себе героєм.
– Звідки ключ? — спитав Стів.
– З тієї скриньки, яку, між іншим, ти сказав не брати, — відповів Ноял.
– Чудово! Тоді шукаємо, — сказала Мері.
– А це не злочин? — запитав Сеймон.
– У нас є ключ — значить, не злочин, — відповів Нойл.
Підлітки перевірили десять гаражів, але нічого не знайшли. Усі стояли в очікуванні, що ж буде далі. Відчинили двері одинадцятого гаража— було темно. Але коли ввімкнули світло, усі раптово закричали в один голос:
– СЮРПРИИИЗ!!!
Стів стояв у нерозумінні.
У гаражі стояв стіл, на якому були піци, торт, напої. Лунала музика, й сяяли гірлянди.
– Що це?.. — досі не міг отямитись Стів. — Це ви спеціально?…
– Так, Стів, з днем народження тебе! — сказала Мері.
– Як же це було важко! — сказав Нойл.
– Але як?? — тремтячим голосом запитав Стів. — Як ви зробили всі ці записки? Як придумали цю історію? Як вмовили бібліотекарку? Де взяли фото? І що це за гараж?
– Записки робила я. Між іншим — всю ніч! — гордо сказала Шеррі.
– Історію вигадали ми всі, — додала Мері.
– А бібліотекарку вмовив я, — сказав Нойл. — Це було тяжко! Але на честь твого дня народження вона погодилася. І акторка з неї просто чудова!
– Фото — це моя бабуся, гараж — мого дідуся, — сказав Сеймон.
– Друзі… Я не можу в це повірити. Це все для мене?.. Ви вигадали всю цю історію заради мене?.. Як же я на вас злюсь, і як же я вас люблю! Ви навіть не уявляєте! — зі сльозами на очах промовив Стів.
– Ми теж тебе любимо, — з теплою усмішкою сказала Мері. — Ми так старалися, щоб тобі сподобалось!
– Це було незабутньо… Дякую вам, — Стів підійшов, і всі обнялись.
– Але… Як я знайшов першу записку? — задумливо спитав Стів.
– Це не наша робота. Просто… записка. Нічого особливого, — відповіла Мері.
– Все дуже мило, але давайте вже з’їмо цю чудову піцу, — попросив Сеймон.
Усі друзі сіли за стіл, почали сміятись і обговорювати цю історію.
Тільки от питання — це справді була просто записка? Чи, можливо… все зовсім не так просто?