Бобрик Емілія (2-Б клас),
ІІІ місце, молодша школа
– Ех, як самотньо, – подумала Настя.
– Доньку йди їсти, – покликала мама з кухні.
– Мамо, мені самотньо.
Я думаю тобі чогось не вистачає. Треба написати – «не вистачає», але чого саме треба буде подумати. Але як би то не було тобі пора спати. Настя поїла, почистила зуби та лягла спати і їй приснилося якби хтось їй говорив «Тобі потрібно піти далеко-далеко, аж за горизонт».
Зранку дівчинка вирішила, що піде на пошук і сказала про це мамі. Мама посміхнулася, бо ж вона знала, що її донька далеко не піде і відпустила Настю. Настя йшла довго до поки не зустріла дівчинку з чорнявим волоссям одягнену в сині шорти та рожеву майку, яка стояла спиною до Насті.
Настя підійшла до неї з питанням: – Як тебе звати?
І дівчинка відповіла: – Мене звати Софійка.
– Що ти тут робиш ? – запитала Настя.
Софійка розповіла, що вона шукає своїх батьків і щоби відкрити портал до них,
треба знайти усі чотири шматочки магічного скла, розкидані злим духом лісу. Дух лісу
заточив тварин в магічні шматочки скла і говорять, що якщо всі ці шматочки з’єднати, то
з’явиться багато тварин.
– Добре, – сказала Настя. – Хочеш я тобі допоможу знайти твоїх батьків, бо все одно
я не знаю куди мені треба йти?
Софія з радістю погодилась, бо подумала, що у двох буде краще, і дівчата вирушили на пошуки. Скоро вони дійшли до берега великого болота. Давним-давно це була одна гладка земля, а потім на цьому місті створилася величезна яма і в ній накопичувався дощ та з’явилось болото. Один берег цього болота був значно вищий за другий. Софія не спитавши почала йти до іншого берега.
– Ой! – раптом вигукнула Софія та відскочила від болота. – Там болото! Нам треба
якось потрапити на інший берег. Якщо ми підемо далі, то ми можемо втонути.
Настя почула якийсь голос.
– Ти це чуєш? – спитала Настя.
– Що чуєш?
– Чийсь голос. Тихіше, – прошептала Настя.
– Що він говорить?
– Говорить що на болті живуть танцюючі латаття.
– Здається я зрозуміла як нам пройти далі. Які ці латаття? Танцюючі! Нам потрібно
їм зтанцювати.
– Але ж я не вмію танцювати!
– Я теж не можу сказати що вмію, але давай мені свою руку та почнемо.
– Ось так, руку вгору, ногу вбік!
– Латаття, не хоче з нами потанцювати? – спитала Настя.
Почулось тільки тихе: – Звісно.
Софійка теж ввійшла в темп танцю і скомандувала:
– Давайте, латаття, один понижче, другий посередині, а третій зверху.
Ось і наші сходи, які допоможуть нам піднятися до берега. Дівчата піднялися по лататтях на інший берег і пішли далі. Невдовзі вони побачили велику гарну галявину. На ній було трохи темно, а згодом стало ще темніше. Чим далі заходили дівчата, тим ставало темніше, а потім вони побачили
силует схожий на людину. Але здавалось що у нього як буд-то чогось не вистачало.
– А! – вигукнула Настя.
– Що таке?
– До мене хтось доторкнувся.
– Не вигаду… Ай! Боляче! Мене хтось штовхнув.
Дівчата обернулися і побачили позаду кістляву руку. Коли вони ще раз обернулися,
то перед ними вже стояв високий та брудний скелет, одягнутий у чорний піджак.
Дівчата хотіли побігти, але скелет їх зупинив широко виставивши одну руку у
сторону.
– Я знаю куди вам треба, – дряблим голосом сказала стара. – Вам треба йти
наліво і там ви побачите замок. Всередині замка ви побачите сім дверей, але вам потрібно
відчинити першу з них і ви одразу зрозумієте, що потрібно робити далі.
– Нам потрібно пройти далі! – сказали мандрівниці разом.
– Я не пропущу вас! – відповів скелет голосно.
– Що тебе треба – спитала Настя?
– Якщо ви переграєте мене в карти, то пропущу, а якщо програєте –
будете завжди допомагати мені ловити маленьких дітей, які потрапляють сюди.
– Ну добре, – сказали дівчата.
Раптом заявився білий дим і у скелета в руках з’явилася колода гральних карт. Дівчата здивовано дивилися на скелет, бо тільки зараз побачили, що в нього немає правої руки.
– Здається я щось забув, – подумав про себе скелет. Потім скелет зрозумів, що в нього не вистачає правої руки. Він загадково свиснув і до нього прилетіла рука. Дівчата не встигли моргнути, а скелет вже сидів на траві, закинувши ногу на ногу. Дівчата сіли на галявину і почали грати в карти.
– Я похожу ось так,- поклав шестірку скелет.
– А я походжу валетом, — сказала Софійка.
Настя кинула туза.
Скелет ахнув: – Невже ці назоливши дівчата виграли у мене в карти?
Скелету прийшлось відпустити дівчат зі словами: – Краще сюди більше не
приходьте, бо не відпущу!
Дівчата кинули карти та пішли. Вони йшли довго і по дорозі бачили багато дерев. Біля одного дерева вони зустріли бабусю з кошиком з якого видимо розсипалися яблука, бо вони лежали біля бабусі. Дівчата вирішили їй допомогти. Бабуся налякалася, бо не побачила дівчат. Софійка та Настя її швидко заспокоїли і сказали, що допоможуть зібрати яблука. Поки вони допомагали бабусі, збираючи яблуко за яблуком, старенька дякувала їм. Коли дівчата зібрали усі яблука, вони відійшли та стали озиралися навколо, думаючи куди їм йти далі.
Бабуся спитала: – Не знаєте куди вам йти?
– Так, – відповіла Настя.
А Софійка продовжила і сказала, що вони хочуть йти далі, але не знають, що їх там
може чекати.
– І ось ми думаємо, може нам краще піти наліво чи може краще направо.
Мандрівниці подякували старенькій і пішли наліво. Вони йшли, йшли поки не дійшли до сирого та мокрого лісу. Вони зайшли у цей ліс і Софійка почала казати, що їм далі треба йти в одну сторону, а Настя говорила, що їм треба йти в іншу сторону. Не домовившись між собою дівчата пішли у різні сторони, але через деякий час наткнулися одна на одну. І тоді подруги зрозуміли, що вони заблукали і їм треба разом рухатись уперед.
З’ясувалось, що це була гарна ідея, бо через 10 хвилин вони побачили перед собою величезний гарний замок, який стояв на пригорку. Замок був дуже незвичайний, бо в нього були як буд-то руки та ноги. Дівчата вирішили підійти ближче, щоб роздивитись його краще. Коли вони підійшли до замку ближче, то в нього пропали руки і ноги, але з’явився хвіст, щупальці та вуха як у кота.
Дівчата вирішили не витрачати час та одразу підійшли до золотих воріт замку, але
ворота чомусь зникли і з’явились на іншій стороні замка. Насті чомусь здалося, що вона може пройти скрізь стіну замка і вона підійшла дуже близько до стіни.
– Стій! – крикнула Софійка. – Що ти робиш?!
– Мені здається, що я можу пройти скрізь стіну.
– Тобі що приснилось це?
Коли Софійка підійшла до стіни, щоб взяти Настю за руку, Софійка зрозуміла що
під ногами щось тверде і вона вже не зможе зупинитись. Як тільки вона про це подумала
дівчинка вже падала на стіну. Вона сильно вдарилися і впала. В неї потемніло в очах і її очі закрилися. Коли Софійка прокинулась, то над нею стояла Настя, а сама Софійка досі лежала на підлозі. Софійка була в великій залі де було багато золотого декору. В залі знаходився величезний бархатний диван напроти якого був великий телевізор. Настя допомогла Софії піднятися з підлоги після чого Софійка спитала:
– Як я опинилась на підлозі в замку якщо я впала на вулиці?
– Я же говорила що можна пройти скрізь стіну.
Потім вони піднялися і пішли вперед замку. Далі вони побачили 7 верей. Дівчатам стало сильно цікаво, і вони, не послухавшись бабусі, пішли в сьомі двері. Там вони побачили багато трави як на галявині.
Там були гарні квітки на думку дівчат, але вони почали пискляво співати – “краще йди й сюди не приходи”. Дівчата швидко зачинили двері та вуха. Як пискляво вони співають. Вони відчинили шості двері, там був ведмідь із чаєм в сорочці. Він побачив дівчат та злякався, і дівчата теж злякалися.
Потім ведмідь спитав: – Де ваші манери? Спочатку треба постукати.
Дівчата вибачилися та скоріше зачинили двері. Вони вирішили не ризикувати. Далі Софійка та Настя все ж таки відкрили перші двері за якими побачили дуже незвичайний ліс, бо там були ярко-рожеві квіти до неба та якісь темно сині рослини схожі на щупальці.
Дівчата крутили головами доки не побачили зверху довгу гілку. Спочатку вони там нікого не бачили, а потім мандрівниці зрозуміли що там все ж таки хтось був.
– Це ж кіт! – ахнула Настя.
– Ти, що котів не бачила? – спитала Софія.
Потім Софія повільно подивилась на небо. Там був різноколірний кіт. Точніше він міняв кольори своєї шерсті на червоний, жовтий і навіть ярко-рожевий. Кіт повільно спустився по гілочці до дівчат і відвів погляд від своєї гілки.
– Мяу, чого прийшли? – запитав кіт. Дівчата розповіли коту всю свою історію.
– Це все цікаво, але навіщо ви пройшли такий шлях?
– Нам потрібно дійти до порталу. Можна нам пройти далі?
– Мяу, повільніше – повільніше. Просто так не пропущу вас далі. Ви повинні
відгадати мій ребус. Готові?
– Так, готові.
– Тоді слухайте. Вам необхідно вгадати, те що я, мяу, найбільше полюбляю. Приберіть зі слова «соска» дві останні літери.
– Буде «сос» – вигукнули дівчата.
– Ну, добре. Тоді далі приберіть зі слова «миска» першу літеру.
– Буде «иска». Тоді це слово – сосиска!
– Ви вгадали. Я обожнюю теплі сосиски. Але це ще не все.
– Що ще? – здивувались дівчата.
– Я дам вам предмети, а ви виберете три з них та принесете мені сосиску.
Дівчата спитали: – Де ми її знайдемо?
– Не знаю, але швидше!
Кіт загадково стукнув лапкою об підлогу та перед дівчатами з’явилося купа дивних предметів, а сам кіт зник. Чого там тільки не було і банан, і аркуші, і навіть пістолети були та дуже багато різноманітних веселих іграшок.
Дівчата швидше за все побачили більш яскравий та напевно смачний банан. Вона взяли його, але продовжили шукати інші речі, які можуть допомогти їм в дорозі. Потім їх зору потрапила шишка та плюшевий ведмедик, які вони також вирішили взяти з собою на пошуки. Після того як дівчата взяли ці три предмети, усі інші речі одразу зникли, але раптом з’явився кіт.
– Я так бачу ви вже готові до пошуків, – сказав кіт.
Дівчата кивнули головами та пішли далі. Дівчата вийшли з дивної кімнати де вони зустріли кота і Настя спитала: – Не хочеш спробувати зайти в інші двері?
– Ну давай спробуємо.
І мандрівниці пішли до третіх дверей. Вони відкрили двері. В кімнаті дівчата
побачили мавпу, яка висіла на ліані і шуткувала сама із собою:
– Хто тут сама смішна? Звісно я. Ха-ха-ха.
Дівчата вибачилися, що ввійшли без стуку, бо спам’ятали, що було з ведмедем.
– Нічого, – засміялася мавпа. – А навіщо ви прийшли?
– Це довга історія, але нам треба сосиска.
– Я звісно не знаю, де сосиска, але знаю хто на цьому розуміється. Це собака Лайка. Але я не скажу, де її знайти допоки ви не дасте мені банан.
Дівчата почали виправдовуватись, що в них немає.
– Я бачу. – хіхікнула мавпа.
– Добре – тримай. Тепер кажи де нам знайти Лайку.
– А, це? Вам треба іти у сторону великого каміння, яке стоїть напроти маленького
дерева.
І дівчата побігли туди куди їм сказала мавпа. Через пів години дівчата дісталися до
собаки, яка стояла прив’язана до великого дерева. Собака була біла з коричневими
плямами. Дівчата спитали чи не знає вона де їм можна взяти сосиску. Лайка відповідала, що в неї залишилась лише одна дуже улюблена смачна сосиска.
– Ну добре, я віддам її вам.
Дівчатам стало приємно, що Лайка віддала їм свою улюблену сосиску і дівчата
подарували їй шишку.
– Тяф-тяф, дякую!
Дівчата сказали «до побачення» та пішли назад до виходу з кімнати. По дорозі Софія та Настя бачили багато дивних дерев, які як буд-то обговорювали дівчат та різнокольорову траву, яка тихо шелестила під вітром. Скоро мандрівниці вже вийшли з дверей цієї дивної кімнати і зайшли у перші двері, де сидів кіт, який чекав на сосиску.
Дівчата вручили коту сосиску, той швиденько відійшов і дав дівчатам осколок магічного скла. І вони вийшли за двері і потрапили на вулицю. Скоро мандрівниці дійшли до окраїни лісу. Вони побачили багато складених камінів і Настя почула голос, який говорив, що дівчата повинні зібрати чоловіка с каміння.
Дівчата почали викладати камінці один за одним, поки не з’явився хлопець, створений із каміння. Він сказав, що допоможе їм у дорозі та попередив про появу лісового стражу. Саме в цю мить на них звалилося страшне, велетенське чудовисько в подобі чоловіка, все вкрите шерстю у якого животі сяяв яскравий червоний алмаз. Чудовисько сказало, щоб вони негайно грали з ним у «хто сильніший». Мандрівниці вирішили прийняти бій.
Вони почали: лісовий страж відкинув Софійку, а кам’яний чоловік схватився за плечі велетня. У туж секунду Настя побачила жовту крапельку на спини чудовисько. Вона спробувала штовхнути стража у ту саму жовту крапинку. Він обернувся до Насті і стало зрозуміло, що велетню стало дуже боляче. В цей момент Софійка піднялася з підлоги та, не вагаючись, вдарила чудовисько прямо в живіт. І велетень раптом заплакав. Софійка сказала:
– Так тобі! – І замахнулася знову.
– Стій! Тобі його не шкода? – спитала Настя.
– Шкода! А що ми з ним будемо робите?
– В мене є краще ідея, – відповів чоловік з каміння. – Давайте він вибачиться та може піїти.
– Вибачте, – чуть не плачучи, сказав велетень.
– Звісно пробачимо!
– Я зараз перетворюсь на дим та піду.
Після цих слів дівчата побачили, що у велетня на плечі сидів ворон, а на шиї був ще
один осколок. А ворон що? Що ворон…Ворон полетів і з нього злетів останній шматочок
магічного скла. Софія зловила скло та спитала Настю:
– Хочеш жарт?
– Який жарт?
– А такий, я збирала один шматочок скла на кожному завдані, яке ми с тобою робили.
– Добре тоді давай скоріше з’єднаємо всі шматочки.
Дівчата побачили, що страж залишив якусь скриньку. Вони взяли її та почали складати до неї шматочки скла. Коли вони зібрали усе, раптом з’явилося дуже багато тварин. Кого там тільки не було. Лисички, їжачки, маленькі жабенята. Насті сподобався маленький тхір, який підбіжав до неї і почав її роздивлятися. Настя назвала тхіра «шоколадка».
– Це звісно мило. Але що це за золоти крила? Софія, ти мене про це не казала.
– Я про це крила і не знала.
– А що це? – спитала Настя, показуючи на гілку.
– Вона допоможе мене відкрити портал до батьків.
Софія махнула гілкою і відкрила портал та наполовину зійшла в нього.
– Ти йдешь, Настя? Ти забула навіщо ми сюди шли? Щоб ми знайшли те, що тобі не вистачає.
– Здається я вже знайшла те, що шукала. Я шукала домашнього улюбленця і вона погладила Шоколадку по голові.
– Я впевнена, що ми скоро побачимось, Софійка помахала рукою та зникла в
порталі.
Настя злетіла на золотих крилах.
– Як захоплює дух, як гарно! Дуже гарно!
Вона полетіла скрізь замок та інші міста пригод. Скоро Настя опинилася біля дому, заскочила у свою квартиру, стрибнула у ліжко та заснула, обіймаючи Шоколадку.