Аліса Шаповалова
І місце, молодша школа
Ой, лишенько! Знову! Мама тільки-но сказала, що через десять хвилин ми виходимо гуляти до моря, а я ще не зробила уроки з математики! Ну як так виходить? Куди весь час тікає? Він, напевно, як той спритний ховрашок, шмигнув собі під ліжко і сидить там, хитро посміхаючись.
Треба терміново щось придумати! Бо якщо я не зроблю ці приклади, мама не дозволить мені взяти з собою мою нову ляльку Барбі в рожевій сукні. А без Барбі прогулянка буде зовсім не така весела. Я озирнулася навколо. Може, час десь тут заховався? Під столом, де лежать мої розмальовки? Ні, там тільки кольорові олівці розсипалися. За шторами, де іноді ховається наша кішка Рада, щоб подрімати? Теж ні, там тільки пил літає на сонячному промінні. А може, час живе у великому годиннику на стіні у вітальні? Він так голосно цокає, ніби щось постійно комусь розповідає. Я підбігла до нього і зазирнула за круглий циферблат. Там були тільки якісь шестерні та пружинки, які крутилися і клацали. Ніякого ховрашка, і взагалі нічого схожого на час. Тільки стрілки бігали по колу, ніби гралися в доганялки. “Агов, годиннику! Ти не бачив, куди мій час подівся?” – запитала я його пошепки. Але він тільки голосно цокнув у відповідь, ніби сказав: “Тік-так, тік-так, не маю я часу з тобою розмовляти!” От який нечемний годинник!
Тоді я подумала: а може, час живе у моїй кімнаті? Адже тут стільки всього цікавого! Мої іграшки, книжки з казками, м’які котики та ведмедики… Може, час просто загрався і забув, що йому треба бігти далі?
Я почала обшукувати кожен куточок своєї кімнати. Зазирнула під ліжко — там знайшовся черевик моєї Барбі. Перерила коробку з пазлами — там знайшла загублену помадку, але не час. Навіть зазирнула у свою шафу з одягом — раптом час вирішив переодягнутися в мою улюблену сукню в квіточки? Звісно, нічого там не було, тільки мої речі пахли пральним порошком. Я вже почала трохи засмучуватися. Невже я так і не знайду свій загублений час і не піду гуляти до моря з Барбі? Це було б жахливо несправедливо!
Але раптом мене осінило! А що, якщо час не ховається десь, а просто… дуже швидко біжить? Може, він такий швидкий, що я його просто не встигаю помітити?
Я згадала, як ми влітку ходимо на море. Там хвилі так швидко накочувалися на берег і так швидко відступали назад, що я ледве встигала за ними стежити. Може, час такий самий?
Тоді я вирішила спробувати його зловити. Я сіла на килим посеред кімнати і заплющила очі. Я спробувала уявити собі час. Я уявила собі, як він швидко-швидко біжить, як маленька прозора річечка. І я спробувала простягнути до нього руки, щоб його зупинити.
Я сиділа так довго, але нічого не відбувалося. Я не відчула, щоб час сповільнився або зупинився. Коли я розплющила очі, все було так само як і раніше. Годинник на стіні все так само цокав, сонце все так само світило у вікно. Я зітхнула. Мабуть, зловити час не так вже й просто. Він, напевно, дуже спритний і не хоче, щоб його ловили.
Але потім я подумала: а навіщо мені взагалі його ловити? Хіба не краще просто… використовувати його з користю? Замість того, щоб шукати, куди він подівся, може, мені просто треба швидше зробити уроки? Ця думка мені сподобалася. Я швиденько дістала свій підручник з математики і відкрила потрібну сторінку. Приклади виявилися не такими вже й складними, як мені здавалося спочатку. Я швидко їх розв’язала, один за одним.
І знаєте що? Поки я розв’язувала приклади, час нікуди не тікав! Він ніби чекав на мене, щоб я зробила те, що мені потрібно.
Коли я закінчила останній приклад, мама зазирнула в мою кімнату.
“Ну що, моя розумниця, ти вже готова?” – запитала вона з посмішкою.
“Так, мамо! Я все зробила!” – радісно вигукнула я, показуючи їй свій зошит.
Мама похвалила мене і сказала, що ми можемо йти гуляти. Я швидко взяла Барбі і ми пішли на вулицю.
Сонце світило яскраво, пташки весело щебетали. Мені було так добре і весело! І я зрозуміла одну дуже важливу річ. Час — це не ховрашок, якого треба ловити. І не річка, яку треба зупиняти. Час — це щось таке, що просто є. І найкраще, що ми можемо зробити, — це використовувати його на щось хороше і цікаве. Наприклад, на прогулянку з улюбленим котиком і новою лялькою. Або на розв’язування математичних прикладів, хоч це й не так весело, але теж потрібно. І знаєте що? З того дня я перестала так сильно хвилюватися через те, куди тікає час. Я просто почала намагатися робити все вчасно і не витрачати його даремно. І виявилося, що тоді часу вистачає на все! Навіть на те, щоб погратися з Радою, почитати казку і помріяти про щось приємне перед сном. Бо час насправді нікуди не тікає. Він просто йде своєю дорогою. А ми можемо йти разом з ним, роблячи щось корисне і цікаве. Ось така моя історія про пошуки часу. І, здається, я його таки знайшла. У собі.