Ще три роки тому більшість українських дітей ходили до школи в рідному місті, а сьогодні частина з них прокидається в Берліні чи Варшаві, говорить іншими мовами, а в українську школу заходить лише через гаджети.
За даними Міністерства освіти, понад 1,4 мільйона українських дітей нині перебувають за кордоном, і майже 355 тисяч із них навчаються одразу у двох школах: місцевій та дистанційно в українській.
У цій статті ми поговоримо про те, чому українські діти залишають країну, що стоїть на заваді їхньому поверненню та що ми можемо зробити, аби діти знову хотіли повернутися жити в Україну.
Чому діти хочуть виїхати і не лише через війну
Коли ми говоримо про дітей, які виїхали або мріють виїхати з України, зазвичай одразу згадуємо війну. Але якщо подивитись уважніше, історія значно складніша.
За результатами дослідження «Індекс майбутнього – 2025», кожна четверта українська дитина сьогодні розглядає в майбутньому життя за кордоном. І найцікавіше, що війна тут не головний мотив. На першому місці — можливості розвитку (так відповіли 79 % опитаних), далі — бажання побачити світ (63 %) і здобути якіснішу освіту (39 %). І лише потім вже стоїть питання безпеки.
Тобто діти мріють не тікати від війни, а зростати. Хочуть більше свободи, гнучкості, нових форматів навчання і якщо в Україні таких форматів бракує – логічно, що діти починають шукати їх за кордоном.
Батьки, звісно, бачать ситуацію інакше. Для них ключове – це безпека і стабільність, тож виїзд здається єдиним способом захистити дітей. Але для самих дітей це часто про мрію знайти світ, де їхні таланти та можливості не будуть обмежені системою.
Дослідження також показало, що діти з великих міст та родин із вищою освітою частіше думають про еміграцію, ніж їхні однолітки з маленьких населених пунктів. Це не тому, що їм гірше, а тому, що вони бачать більше: подорожують, порівнюють, дізнаються про можливості в різних країнах.
І саме в цьому полягає найболючіший висновок. Адже виходить, що чим розумніша, активніша й освіченіша дитина, тим більша ймовірність, що вона мріє не про Україну, а про світ поза нею. Це тривожний дзвінок, бо країна, з якої хочуть виїхати найсвідоміші люди, ризикує залишитися без майбутнього.
Чому не хочуть повертатись
Повернутись після еміграції – це не просто зібрати валізу й купити квиток до Києва. Для багатьох українських родин, які вже кілька років живуть за кордоном це означає почати все спочатку, у рідній країні, що уже змінилася. Які ж ключові причини заважають українським сім’ям повертатись додому?
👉 Найперше, час робить своє. За даними аналітичного центру Chatham House, який спирається на чотири хвилі опитувань Центру економічної стратегії (ЦЕС) та агенції Info Sapiens, частка українців за кордоном, що планують повернутися, зменшилася з 74% у листопаді 2022 року до 43% у грудні 2024-го. Тож можна зробити висновок: що довше триває війна і що глибше люди інтегруються у життя інших країн, то менше шансів на їх повернення. Коли день минає спокійно, без сирен, за передбачуваним розкладом — то до цього швидко звикаєш.
Діти особливо швидко входять у це нормальне життя. В них з’являються друзі, звичний розклад, улюблені вчителі й з кожним роком повернення до країни, де все ще триває війна, виглядає не як “повернутись додому”, а як ризикований стрибок у невідомість.
👉 Є й інші причини. Багато батьків відверто бояться знову пережити той самий стрес — тривоги, обстріли, невизначеність. Навіть думка про це викликає внутрішній спротив. Після відносно стабільного життя за кордоном повернення додому, де школа може закритись через обстріл, здається занадто ризикованим.
Адже, наразі за межами України система освіти стабільна й зрозуміла: у школах є підтримка психологів, сучасні програми, передбачуваний ритм. А вдома досі запитань більше, ніж відповідей: чи буде світло, чи запуститься опалення, де знайти школу з укриттям та генератором.
👉 Але є ще одна, глибша причина — втрата зв’язку та асиміляція. Все починається з мови: спочатку діти перекладають слова в голові, потім думають новою мовою, а далі вже й виправляють батьків, коли ті щось не так вимовляють. Змінюється гумор, звички, світогляд і навіть реакції на події в Україні. Так непомітно нове життя витісняє старе і Україна перетворюється на просто спогад із минулого.
Тому питання сьогодні стоїть не лише в тому, чому вони не повертаються, а в тому, що ми можемо зробити, щоб їм хотілося повертатись.
Що ми можемо зробити
Єдиний наш шанс на відновлення та розквіт України – це активне створення умов та зміна застарілих шаблонів й інституцій, щоб стати країною, куди дітям захочеться повернутись не чисто через теплі спогади про друзів і літо у бабусі в селі.
Сучасна школа як державний пріоритет
В Україні вже є школи, що працюють за принципами безпечного освітнього середовища та партнерства. Але окремих прикладів замало, це має стати стандартом. А для цього вкрай необхідно:
- переглянути державні стандарти освіти з фокусом на розвиток критичного мислення, креативності та соціально-емоційних навичок;
- запровадити системну підтримку педагогів: менторство, програми професійного розвитку, фінансову мотивацію;
- інвестувати в психологічну службу шкіл і не формально, а як базову складову навчального процесу.
Створити програми “м’якого повернення”
Для дітей, які провели за кордоном кілька років, повернення в українську школу – це завжди адаптація, тому необхідно:
- запровадити адаптаційні курси для дітей, що повертаються (мовна, культурна й психологічна підтримка);
- розробити модуль “реінтеграції” для шкіл про те, як працювати з учнями, що мають інший досвід навчання;
- забезпечити міжвідомчу співпрацю МОН, Мінсоцполітики й місцевих громад для супроводу родин під час повернення.
Державна політика щодо дітей за кордоном
Нині в Україні немає єдиного механізму, який би дозволяв розуміти, скільки дітей навчаються за кордоном і які з них зберігають зв’язок з українською освітою. Через це важко планувати програми підтримки та повернення.
Створення єдиного цифрового реєстру українських учнів за кордоном надасть державі змогу координувати дистанційне навчання, підтримувати школи української мови, пропонувати дітям адаптаційні курси та освітні обміни. Коли відомо, де наші діти й чого вони потребують – то можна не просто говорити про повернення, а створювати умови, у яких воно стане реальним вибором, а не ностальгією.
Україна вже втратила надто багато часу, можливостей, дитячих голосів. Але поки наші діти говорять українською навіть у Варшаві чи Берліні — зв’язок ще живий, а отже є шанс.Повернення дітей, одне з найважливіших питань країни, яку ми всі разом створюємо: чесної, безпечної, передбачуваної, з гідними правилами й людяними цінностями.
Потроху Україна стає місцем, де можна не виживати, а жити й діти самі знайдуть дорогу додому, адже повертатись хочеться туди, де є сенс залишатись.
