Батьки та вчителі роками шукають відповідь на болюче питання: як допомогти дітям, поведінка яких виходить з-під контролю? Звичні зауваження не працюють, розмови часто не дають результату, а іноді ситуація лише загострюється.
І ось маємо кейс, що змінює правила гри. У Сіднеї запустили програму, де терапія відбувається не в кабінеті психолога, а прямо у школі. Сьогодні розкажемо про цей підхід і які результати він уже дав.
Як з’явилася терапія, що вчить батьків «чути» свою дитину
Ще у 70-х роках американська психологиня Шейла Айберґ задалась питанням: чому більшість програм допомоги дітям із проблемною поведінкою не дають результатів? Вона помітила, що у центрі уваги цих програм завжди дитина, а от дорослих ніхто не навчає, як правильно реагувати на істерики, агресію чи відмову слухатись. Так народився підхід “Терапія батьківсько-дитячої взаємодії” (PCIT).
Його головна ідея полягає в тому, щоб навчити батьків діяти так, аби дитина відчула водночас підтримку й чіткі межі. Форма цього навчання дуже незвична: терапевт не читає лекцій і не дає загальних порад, він сидить за одностороннім склом і через маленький навушник у вусі батька чи мами дає підказки «в моменті»:
👉 «Похвали її зараз, що вона сама склала іграшки»
👉 «Скажи коротко й спокійно: зараз ми зупиняємо гру».
Такий «живий коучинг» допомагає батькам відразу замінити старі звички, як от крики, нотації, ігнорування, на тепліші й зрозумілі для дитини реакції. Малюк швидше вчиться керувати емоціями, а дорослі нарешті отримують відчуття, що в руках є дієвий інструмент.
PCIT складається з двох етапів. Спершу дорослі вчаться давати більше тепла й уваги: хвалити, віддзеркалювати слова дитини, підкреслювати позитивні вчинки. Потім переходять до навичок, які допомагають встановлювати межі без зайвих нервів: короткі інструкції, чіткі наслідки й послідовність у діях.
І що важливо – цей підхід перевірений десятиліттями. Ще у 1995 році команда Айберґ показала, що PCIT значно зменшує агресію й опозиційну поведінку у дітей. А зовсім нещодавно австралійські вчені з Університету Нового Південного Уельсу перевірили терапію на одній із найскладніших груп дітей із так званими «байдужими рисами» (callous-unemotional traits). Це діти, які майже не реагують на покарання і здаються «невразливими» до виховних методів.
У дослідженні 2022 року взяли участь 43 сім’ї з дітьми 3–7 років. Половина проходила класичний курс PCIT, інша його модифіковану версію PCIT-CU, де додали більше тепла, систему маленьких нагород і спеціальні вправи з розпізнавання емоцій. В результаті після проходження програми обидві групи показали покращення, але лише в модифікованій версії ефект залишався навіть через кілька місяців після завершення курсу.
Це означає, що навіть діти, які здаються «непіддатливими», змінюються, якщо дорослі отримують правильні інструменти. І саме цей підхід, замість нескінченних зауважень у щоденнику чи покарань, сьогодні стає основою нових шкільних програм.
Далі ми розповімо, як у Сіднеї цю терапію перенесли зі кабінету психолога прямо у клас і як це дало дивовижні результати.
Терапія в класі: австралійський кейс
Зазвичай PCIT відбувається у клініці: окрема кімната, одностороннє скло, терапевт у навушнику батьків. Але в 2019 році в передмісті Сіднея, у школі Ingleburn Public School, вирішили ризикнути і перенести весь процес прямо… у школу. Ідея належить команді професорки Єви Кімоніс з Університету Нового Південного Уельсу.
Як організували такий курс?
- Батьки приходили у школу й працювали з дітьми в спеціально обладнаній кімнаті. Терапевт спостерігав і давав підказки у навушник.
- Вчителі також брали участь: вони проходили тренування і застосовували ті самі стратегії в класі. Тобто дитина отримувала узгоджені сигнали і вдома, і в школі.
- Відбір дітей відбувався через шкільний скринінг або рекомендації вчителів: брали тих, у кого були найбільші проблеми з агресією чи деструктивною поведінкою.
Перший пілот тривав 21 тиждень і охопив 69 дітей у підготовчих та перших класах в 17 школах південно-західного Сіднея. Результати виявилися несподіваними для всіх: 91% дітей, які мали агресивну чи руйнівну поведінку, після програми повернулися до «типових» для їх віку рівнів агресії.
Що кажуть самі учасники?
- Директор школи Ґрем Ґрін зізнавався, що за 25 років роботи бачив десятки різних програм, але «ніколи не бачив такої спокійної, красивої школи».
- Батьки теж змінювали оптику: ті, хто раніше вважали, що проблеми у вчителях, починали працювати разом зі школою. «PCIT зблизило нас, тепер ми всі в одній команді».
- Психологиня та тренерка програми Мелісса Андерсон додала, що найбільший плюс у тому, що вчителі також отримували інструменти. Вона назвала це «цілісним підходом», коли дитина бачила однакові реакції від дорослих.
А що ж діти? Учні, які ще вчора зривали уроки, сьогодні отримують шкільні нагороди та навіть стають капітанами класу. Звісно, є і свої проблеми — черги на програму величезні, а фінансування поки що обмежене. Але австралійський уряд уже виділив гроші на розширення School-PCIT у нові школи.
Що можемо запозичити собі
Австралійський досвід показує, що коли школа, батьки й фахівці діють однією командою – дитина отримує найбільший шанс на якісні позитивні зміни. І не завжди потрібні складні вправи й програми, інколи достатньо вчасної підказки, теплішої реакції, чіткішого правила.
З цього кейсу ми можемо винести кілька ідей:
- Спільність підходів. Дитина має чути однакові сигнали вдома і в школі. Якщо вчителі та батьки діють узгоджено, зміни настають швидше.
- Підтримка важливіша за покарання. Не крики і не «записи в щоденник» змінюють поведінку, а увага, похвала і теплий контакт.
- Ритуали й послідовність. Чіткі, зрозумілі правила знімають зайву напругу. Діти легше працюють у передбачуваному середовищі.
- Рання допомога. Найбільший ефект дає робота з молодшими школярами, ще до того, як проблемна поведінка «вкорінюється».
Ми не можемо просто скопіювати цю програму, але можемо надихнутись: більше взаємодіяти між школою й родиною, розділяти відповідальність і вірити, що навіть «найскладніша» дитина здатна змінюватись, якщо дорослі змінюються разом із нею.