У кожному класі є той, хто рятує момент, коли всім важко. Вчитель пояснює нову тему, в повітрі тиша, напруга і раптом хтось кидає кумедно-дурнуватий коментар, а далі клас вибухає сміхом.
Приклади не зникають із дошки, складна тема нікуди не дівається, але в класі раптом стає легше дихати, бо гумор, чудовий спосіб сказати «мені складно», не виглядаючи слабким. Сміх не скасовує проблему, зате допомагає її витримати, і в шкільному житті він часто працює не гірше за техніки «вдих-видих», про які ми любимо говорити. Далі спробуємо розібратися, як саме жарти можуть стати інструментом підтримки, а не просто «шумом на уроці».
Звідки береться гумор і як він взагалі працює
Гумор — це складна когнітивна навичка, яка починає формуватись ще в дитинстві а потім розвивається разом із мисленням і досвідом. Психологи, зокрема Жан Піаже, пов’язували розвиток гумору з появою у дитини уявного мислення. Спочатку малюк просто відтворює звичні дії у грі: наприклад, “годує” іграшку або вкладає її спати — це ще не смішно, але вже фантазування.
Проте згодом, коли мислення стає гнучкішим, дитина починає помічати, що в житті можуть траплятися речі не за сценарієм. І це викликає усмішку. Наприклад, коли тато одягає її рюкзак і серйозно каже, що йде в перший клас. У цьому немає образи чи страху, лише щось несподіване, дивне, але безпечне. Саме так поступово формується почуття гумору: через здатність помічати невідповідність звичному і отримувати від цього задоволення.
У психології це описують як “розв’язання когнітивної неузгодженості” — момент, коли мозок помічає: щось не так, як зазвичай, але це не загроза. І що старшою стає дитина, то складнішими можуть бути ці “зсуви”. Якщо трирічного малюка смішить, коли хтось “п’є” з іграшкового чайника, то семирічний сміється з гри слів або карикатури.
Цікаво, що вже в ранньому дитинстві сміх з’являється не лише у відповідь на щось веселе, а й тоді, коли дитину заспокоюють або тримають на руках. У таких випадках він виконує функцію емоційного зв’язку. Сміх, по суті, означає: “мені добре, я у безпеці”.
До речі, гумор — це не лише людська історія. У дослідженні Марини Давіла-Росс та колег (2011) вивчали, як шимпанзе реагують на сміх інших особин під час гри. Виявилось, що вони відповідають своїм сміхом. Не спонтанним, а “соціальним”, тобто таким, що виконує функцію підтримки контакту і продовження взаємодії. Ці реакції допомагають утримати гру, зменшити напругу і збільшити згуртованість. Дослідники припускають, що це може давати спільнотам приматів ті ж переваги, що й людям у співпраці та комунікації.
Тож гумор є також і механізмом розпізнавання та прийняття складного, спосіб емоційної регуляції, а також інструмент взаємодії з іншими. А для дітей, які ще тільки вчаться називати свої почуття словами, часто гумор часто — це перша мова, якою вони говорять про свої переживання.
А що, якщо дитина жартує з себе або із когось?
Не кожен сміх однаково лікує. Іноді жарт справді полегшує напругу, а іноді лише маскує її. І поки зовні все виглядає легко: дитина щось дотепно сказала, розсмішила однокласників, усередині це може бути зовсім не про радість.
У дослідженні Children’s Understanding of Self-Focused Humor Styles, яке провели серед дітей віком від 8 до 11 років, дослідниці розпитували школярів, як саме вони використовують гумор. Частина відповідей звучала цілком безпечно: “Коли сумно або страшно, я згадую щось смішне” або “Можу пожартувати і вже не так напружено”. Це той самий самопідтримувальний гумор, який дійсно допомагає: розряджає, повертає внутрішню опору.
Але були й інші історії. Діти розповідали, що іноді сміються з себе, не тому, що їм весело, а щоб розвеселити інших а ще, щоб випередити можливу образу. Бо якщо я перший скажу, що я “невдаха” або “нічого не вмію” — ніхто не встигне образити мене серйозно. Так формується те, що в психології називають самопринизливим гумором: коли дитина виставляє себе безпорадною або смішною не з радості, а з потреби захистити себе.
У цьому віці дитина ще не завжди вміє пояснити свої переживання словами. Але вона дуже чітко вловлює: бути кумедним — безпечніше, ніж виглядати серйозним і “отримати по носі”. З цього ж джерела виростає ще один мотив: прагнення бути частиною групи. У розповідях дітей зустрічалася думка: якщо я змушу клас сміятись, то хоча б не залишусь аутсайдером. Гумор перетворюється на соціальну валюту і за кожну усмішку дитина може платити частинкою своєї впевненості.
Існує й інша крайність: агресивний гумор. Коли сміються не з себе, а з когось іншого. Так, іноді це можуть подавати, як “просто жарт” чи “смішне прізвисько”, проте ефект дещо складніший: одна дитина стає мішенню, інші — спостерігачами. А той, хто жартує, наче сильнішає, шляхом приниження іншого. Хоча насправді просто не знає, як інакше впоратися зі своєю тривогою чи потребою бути поміченим.
Наостанок кілька слів про важливе
Тому важливо говорити з дітьми про те, який гумор справді допомагає впоратись із напругою, а який лише на вигляд смішний, але може ображати. Про те, що самоіронія — це вміння посміятись із себе, не принижуючи себе. І що найкращий та найщиріший сміх — той, у якому можна бути собою.
Варто почати з малого: подивіться разом меми. Так-так, саме ті, що в телефонах, у чатах, на сторінках у соцмережах. Не для моралізаторства, не з перевіркою, без висновків. А просто як гра. Сядьте поруч та попросіть: “Покажеш мені кілька своїх улюблених мемів? Дуже хочеться зрозуміти, що у вас там смішне зараз.”
А далі — не оцінюйте, а розпитуйте.
👉 “Оце смішно?”
👉 “А чим?”
👉 “А якби це було про тебе?”
👉 “А якщо уявити, що це мем не про школу, а про когось зі знайомих, що тоді змінюється?”
Це не тест на емпатію, а спосіб побачити, як дитина відчуває межу. І, можливо, допомогти сформувати внутрішній фільтр, не тільки для гумору, а й для ставлення до себе й інших. Це і є “надивленість”, що стосується саме сенсів. Коли дитина бачить достатньо, щоб відрізнити: де жарт, а де вже укол, де легко, а де боляче. Бо сміятись — це чудово. А сміятись так, щоб було весело всім — це вже мистецтво. І ми, як дорослі, можемо бути в цьому першими наставниками та партнерами.
А ще, варто памʼятати: за сміхом іноді ховається тривога. І якщо бачите, що дитина часто жартує з себе, замикається або уникає серйозних розмов — не ігноруйте. Краще поговорити вчасно. Ось тут ми зібрали поради, як розпізнати тривожність у дітей і що можуть зробити батьки — без тиску та з підтримкою.
