Кажуть, математика не має упереджень. У неї є правила, формули, точні відповіді однакові для всіх. Але варто подивитись ближче і виявляється, що навіть у найоб’єктивнішій з наук є людські стереотипи. В школі хлопцям частіше дають складніші завдання, їх більше хвалять за «природний талант», дівчатам же дякують за старанність. Здається дрібницею, але за рік різниця в очікуваннях перетворюється на статистику, а потім впливає на вибір професії та впевненість в собі.
Математика починається не з чисел, а з того, як на тебе дивляться. І, видається, ця оптика досі різниться залежно від статі дитини.
Механіка гендерної нерівності в математиці
Часто ми думаємо, що відмінності між хлопцями й дівчатами в математиці – це щось «природне», такі собі «заводські налаштування». Але останні дослідження рішуче спростовують такі уявлення, адже на старті у дітей майже однакові здібності. Наприклад, у великому французькому дослідженні, яке охопило понад 2,6 мільйона молодших школярів, виявили, що на момент вступу до школи хлопці й дівчата мали приблизно однаковий рівень математичних навичок.
Проте далі події розгортаються інакше. Уже наприкінці першого року навчання хлопці починають показувати вищі результати, і з кожним роком цей розрив лише посилюється. Вчені підрахували, що через рік після старту він зростає майже вчетверо. Цікаво, що подібні зміни не спостерігаються у мовних навичках — там ситуація навіть зворотна: дівчата частіше демонструють кращі результати, але з часом ця перевага зменшується. Отже, справа не у здібностях, а в тому, як саме працює система навчання.
Французьке дослідження показало важливу закономірність: відрив у результатах не пов’язаний із віком дитини, а лише з часом, проведеним у школі. Це означає, що саме шкільне середовище формує нерівність і тут йдеться не про свідоме прагнення вчителів давати певній частині дітей якіснішу освіту, а про дрібні жести й фрази, які повторюються щодня. Хлопцям частіше дозволяють ризикувати, а дівчатам радять бути уважнішими. Хлопцям кажуть: «Ну професор. Майбутній професор», дівчинці: «Ну, не дано. Що тут поробиш?». Саме з таких деталей складається досвід, що впливає на віру у власні здібності.
Ці закономірності підтверджують і міжнародні порівняльні дослідження. Наприклад, у межах оцінювання PISA-2022 середній розрив між хлопцями й дівчатами у математиці становить близько дев’яти балів на користь хлопців. Проте є країни, де ця різниця майже зникає. У Фінляндії та Новій Зеландії дівчата показують такі ж або навіть вищі результати, ніж хлопці. Дослідники пояснюють це тим, що в цих освітніх системах велика увага приділяється розвитку впевненості, співпраці й різних способів мислення, а не лише швидкості та конкуренції.
Інакше кажучи, нерівність у математиці — не константа, а змінна, вона залежить не від формул, а від того, як ми вибудовуємо навчальний процес. І якщо деяким країнам вдалося зменшити цей розрив – значить його можна не лише вимірювати, а й змінювати.
Як розпізнати й викорінити гендерні стереотипи
Гендерні стереотипи вплелись в щоденну мову, інтонації, реакції, які ми вважаємо нейтральними, проте вони формують різні сценарії для дітей. Їх складно помітити, адже звучать вони цілком адекватно й саме тому їх і важливо навчитися розпізнавати.
1. Прислухайтесь до власних фраз
Як часто ми говоримо: «дівчата уважніші», «хлопці не сидять на місці», «для неї це складно, бо треба мислити логічно». Такі побутові фрази може й не звучать як дискримінація, але саме з них починається розподіл можливостей. Щоб розпізнати їх, варто ловити себе на мовленні. Якщо замість того щоб говорити про конкретну дитину і ситуацію ми вживаємо узагальнення «дівчата», «хлопці», — це вже червоний прапорець.
Питання для самоперевірки: чи я описую конкретну поведінку, чи приписую риси всій групі?
2. Аналізувати, як ми хвалимо та як критикуємо
Похвала і зауваження — це мікросигнали, що формують самооцінку. Коли хлопця хвалять за «кмітливість», а дівчину за «акуратність», вони отримують різні послання: «ти розумний» і «ти зручна». Усвідомити це допомагає просте правило: хвалити не за риси, а за процес мислення. «Ти цікаво підійшла/шов до задачі» — краще, ніж «молодець, все правильно».
3. Подивитися, кому ми даємо слово
На уроках, у сімейних обговореннях, на інших заняттях — хлопці зазвичай говорять частіше, дівчата ж слухають. Це не завжди свідомо, але дуже закономірно.
Тож проведіть експеримент: просто зафіксуйте, скільки часу хто говорить. У більшості випадків виявиться, що хлопці беруть слово частіше. Рівність починається із можливості бути почутою.
4. Розпізнавати «добрі наміри»
Найпідступніші стереотипи — ті, що звучать як турбота. «Не перевантажуй доньку, їй важко з фізикою», «Не треба хлопцю стільки літератури, це не його». Такі поради ніби захищають дитину, але насправді ставлять межу ще до того, як вона сама визначить, що їй цікаво.
Запитання, яке варто поставити собі: чи я зараз допомагаю, чи вирішую замість дитини?
5. Перевіряти контент, який ми даємо дітям
Підручники, фільми, ігри, реклама — усе це формує фон. Якщо у книжці всі науковці — чоловіки, а всі доглядальниці — жінки, то жоден урок «про рівність» цього не компенсує. Працює принцип «одного прикладу»: навіть один образ жінки-програмістки або чоловіка-соцпрацівника розширює рамку сприйняття.Це важливо враховувати і під час створення шкільних матеріалів, і вдома, коли ми разом із дитиною дивимось мультик або читаємо книжку.
6. Усвідомити, як ми реагуємо на емоції дітей
Хлопцям частіше кажуть: «не плач», «будь мужнім», дівчатам — «заспокойся, не сердься». У підсумку хлопці вчаться ховати вразливість, а дівчата — занижувати свої кордони. Якщо дитина злиться, сумує, сперечається, це зовсім не «погана поведінка», а сигнал, що вона намагається впоратися з емоціями. Найкращий спосіб викорінити гендерні рамки — реагувати не на стать, а на ситуацію.
7. Не шукати «винних» — працювати з культурою
Стереотипи, на жаль, частина колективної звички, їх не виправиш докором, але можна змінити атмосферу. У школах, де говорять про гендерну рівність відкрито, через уроки, дискусії, ігри, діти швидше засвоюють, що «хлопці» та «дівчата» – не протилежні табори й усі люди мають різні сильні та слабкі сторони, незалежно від статі.
Те саме стосується і сім’ї. Розмова про стереотипи не має бути лекцією, вона може бути простою фразою: «Як ти думаєш, чому у фільмах рідко показують дівчат-науковиць?»
Якщо ми хочемо, щоб школа справді була простором можливостей – то треба навчитися бачити невидиме – ті дрібні звички, які з року в рік відтворюють нерівність. Змінювати їх послідовно: у мові, у ставленні, у способі підтримувати.
Ми не можемо змінити історію за один урок, але можемо змінити тон, яким говоримо про здібності, дати дітям відчути, що успіх в математиці, як і будь-якому іншому уроці, не має стосунку до статі, він залежить від цікавості.
І тоді, можливо, через деякий час ми більше не побачимо графіків про «гендерний розрив», бо він просто втратить сенс, а навчання стане спільним досвідом, не полем змагання.
