«У мене не виходить.», – найчастіша фраза, яку ми чуємо від дітей. Іноді в ній стільки втоми, та розчарування, ніби насправді дитина говорить: «Я не така здібна» або «Напевно, це просто не моє».
А тепер спробуйте додати до цієї фрази ще кілька маленьких слів: «У мене не виходить, поки що…». Замість крапки — три крапки, а замість остаточної поразки з’являється процес, який може привести до успіху. Саме тут народжується так звана ростова установка — віра, що здібності не даються раз і назавжди, а розвиваються, коли дитина має підтримку, цікавість та трохи терпіння.
Сьогодні ми поговоримо про те, чому ця установка важливіша за «вроджений талант». Як вона пов’язана зі щастям і успішністю дітей та як дорослі можуть допомогти дитині навчитися вірити в себе.
Ростова установка: як вона народжується і чому все змінює
Коли дитина робить щось вперше: пробує вивести рівняння, втриматись на роликах чи вимовити слово, яке постійно ламається на язиці — у її мозку починає прокладатись новий шлях. Спочатку він хиткий і непевний, але з кожною спробою стає міцнішим. Мозок росте від зусиль, так само як м’язи під час тренувань і коли щось не вдається – це не ознака того, що от тут вже є обмеження, це лише сигнал, що робота ще триває. Так формується перше відчуття росту, усвідомлення, що я можу навчитися, якщо продовжу.
Цю ідею понад тридцять років тому описала американська психологиня Керол Двек. Вона помітила, що коли діти постають перед труднощами, одні кажуть “я не можу”, а інші “я ще не навчилась”. Їхній рівень знань був однаковим, але ставлення до ситуації різне. Саме це спостереження стало початком теорії ростової установки.
Згодом цю ідею підтвердили великі дослідження. У звіті OECD “Sky’s the Limit” за 2021 рік вивчили відповіді понад шестиста тисяч школярів із сімдесяти восьми країн. Виявилось, що діти, які вірять у можливість розвитку здібностей, менше бояться помилок, мають вищу мотивацію і частіше доводять справу до кінця. Їхнє навчання сприймається не як перевірка здібностей, а як простір для зростання.
А команда китайських дослідників на чолі з Фен Сяо у 2023 році зробила ще один важливий крок — вони показали, чому саме ростова установка працює. Дослідження понад тисячі студентів довело, що віра у власний розвиток покращує не лише результати, а й емоційний стан. Коли людина відчуває внутрішній спокій, сенс і підтримку, вона навчається з більшим натхненням та менше вигорає. Хоча це дослідження проводили серед студентів, механізм, який воно описує, універсальний.
Роль дорослих і середовища
Ростова установка народжується з досвіду, з тієї атмосфери, у якій дитині дозволяють пробувати, помилятися і шукати свої способи, а складність сприймають не як перешкоду, а як частину шляху. Коли поруч є дорослі, які реагують спокійно й уважно, дитина починає бачити у невдачах не кінець, а запрошення рухатись далі. Саме в цей момент з’являється довіра до себе і ця довіра росте з тону голосу, погляду, реакції на першу невдалу спробу.
Освітня експериментальна робота викладачки Діни Гогар з Університету Мічигану, опублікована у 2024 році на платформі Society for the Teaching of Psychology, показала, наскільки сильно мова дорослого впливає на відчуття впевненості в дитини та готовність учитися. Вона створила дві версії програми одного курсу: першу – звичайну (формальну) і другу – де всі формулювання були теплими та натхненними. Студенти, які читали другу версію програму, відчували менше тривоги, більше віри у власні сили і сприймали викладача як більш уважного та справедливого.
У дитячому середовищі цей ефект проявляється ще сильніше: коли дитина відчуває, що її не оцінюють за помилки, у неї активується цікавість і бажання пробувати. Мозок у цей момент працює не в режимі захисту, а в режимі дослідження і саме так народжується внутрішня мотивація. Підтримка активує ті самі ділянки, які відповідають за задоволення і навчання, тому щире “я з тобою” іноді діє сильніше, ніж найвлучніше пояснення.
Також атмосфера, у якій росте дитина, формує її ставлення до себе. Якщо у класі чи вдома її постійно порівнюють – дитина починає вчитися з думкою про оцінку, а не про сенс. Але там, де бачать її зусилля, навіть найменші, з’являється простір для росту.
Як допомогти дитині виростити віру в себе
Найбільше росту з’являється у повсякденності. Іноді достатньо змінити кілька звичних речей, щоб дитина почала сприймати труднощі більш спокійно і навіть із цікавістю.
- Додавайте “поки що”. Коли дитина каже: «Я не можу», просто скажіть: «Ти не можеш, поки що». Це маленьке доповнення змінює напрямок думки, а ньому є майбутнє, можливість, шлях.
- Хваліть не результат, а процес. Не «ти молодець, бо написав/ла без помилок», а «я бачу, як ти тренувався/лася, і це спрацювало». Така похвала зміщує фокус із «я або здібний/на, або ні» на «я можу рости».
- Нормалізуйте складнощі. Коли щось не виходить, не треба одразу заспокоювати словами «нічого страшного». Краще сказати: «Так, це складно. І саме тому цікаво». Така відповідь знімає сором та дозволяє дитині залишатись у процесі.
- Показуйте власні помилки. Розкажіть, що й вам не все дається з першого разу. Коли діти бачать, дорослих, які теж пробують і не здаються – вони розуміють, що помилка ще не кінець, а просто частина процесу.
- Запитуйте “що ти дізналась” замість “чому не вдалося”. Це відкриває розмову про досвід, а не про провину. Так дитина вчиться аналізувати свої дії, не оцінюючи себе.
- Створюйте простір для експериментів. У навчанні головне мати дозвіл спробувати. Можна раз на тиждень проводити «урок навпаки», коли діти самі пояснюють матеріал або вигадують власні приклади, або дати завдання, у якого немає єдиної правильної відповіді, щоб діти вчилися мислити, а не вгадувати.
- Будьте поруч. Підтримка – це не лише теплі слова. Іноді «бути поруч» означає допомогти дитині побачити шлях там, де вона бачить лише хаос, разом визначити перший маленький крок, знайти інший спосіб розв’язання задачі або просто зробити паузу, коли дитина вже виснажена. Така присутність створює відчуття опори й тоді у дитини з’являється сміливість рухатися далі своїм темпом.
Ми часто прагнемо навчити дітей успіху, але справжнє навчання починається з дозволу не вміти. І кожного разу, коли дитина пробує знову й знову, особливо після невдачі, це вже і є успіх. Бо зростання не в оцінках і не в талантах, а в тому, щоб не втратити цікавість до себе та до світу.
