Ще коли дитина борсається у мами в животі, інколи так хочеться пофантазувати якою вона буде. Які матиме оченята, чий носик, ким вона стане коли виросте. Деякі батьки ще до народження свого любого хлопчика чи дівчинки вже встигають з десяток разів пересваритись: карате чи танці, малювання або ж музика. І навіть коли дитина підростає іноді так важко відмовитись від того, щоб спрямувати, підштовхнути до “правильного шляху”.
Але де та межа, коли невинні пропозиції з боку батьків перетворюються на тиск очікувань, який ламає дитину? А якщо дитина не обере бути лікарем, чи бізнесменкою, що тоді? Сьогодні поговоримо про те, як очікування батьків впливають на формування дітей і чому не бути “зірочкою” це абсолютно нормально.
Батьки хочуть дитині кращого, а що виходить?
Коли народжується дитина, вона тягнеться до батьків, наче квіточка до сонечка. Рідний голос, запах тепло ще до народження стають центром всесвіту і орієнтиром для дитини. Тому не дивно що й протягом перших років дитина дуже орієнтована на батьків: їхні настрої, бажання й очікування, навіть ті, що батьки не озвучують.
У своїй книзі “Драма обдарованої дитини” швейцарсько-польська психологиня Еліс Міллер дослідила вплив очікувань і бажань батьків та які плоди вони можуть дати вже в дорослому житті. Працюючи з пацієнтами, вона знову і знову стикалася з тим, що чутливі й уважні діти ставали “зручними”, адже дуже рано зрозуміли, якими треба бути, щоб не втратити батьківську прихильність. Як це працює на практиці? Розгляньмо кілька популярних сценаріїв, аби побачити, які вони можуть мати наслідки для дитини в майбутньому.
Сценарій 1
Батьки щиро радіють, коли дитина робить як їм хочеться: добре вчиться, слухається, не сперечається ➡️ Дитина розуміє за яких умов її люблять і приймають тому починає повторювати цю поведінку, адже це безпечно.
Як наслідок
- не розуміння власних бажань;
- життя як треба, а не як хочу;
- відчуття порожнечі та несправжності своєї особистості.
Сценарій 2
Коли дитина проявляє злість, роздратування, протестує або плаче, батьки можуть сильно напружуватись, виявляти невдоволення або навпаки ігнорувати дитину “поки та не заспокоїться” ➡️ Дитина намагається пригнічувати, стримувати й приховувати емоції, які батькам не до вподоби, а з часом взагалі витісняє ці погані почуття і втрачає із ними контакт.
Як наслідок
- нерозуміння своїх почуттів у дорослому житті;
- труднощі з розумінням своїх меж та їх відстоюванням;
- хронічна напруга.
Сценарій 3
Очікування прямо не насаджуються, але постійно присутні: розмови про перспективні професії, порівняння й обговорення знайомих та інших дітей, нарочита гордість успіхами ➡️ Дитина поступово починає орієнтуватися на високу планку, яку виставили батьки, сприймаючи її як умову їх прийняття, живе постійно перевіряючи, чи “я достатньо хороший/а?”.
Як наслідок
- самоцінність залежить від досягнень;
- надмірний самоконтроль та страх помилитись;
- складність обирати те що до вподоби.
Сценарій 4
Батьки виправдовують свої заборони і вчинки фразами на кшталт “ми ж хочемо як краще”, “тобі це знадобиться в житті”, “потім подякуєш” ➡️ Дитина чує, що її теперішні відчуття не важливі, а головне – це майбутні досягнення, тож вчиться терпіти, ігнорує втому й інші сигнали “стоп”.
Як наслідок
- звичка не чути сигнали тіла;
- хронічна напруга і тривожність;
- відчуття, що потрібно заслужити на відпочинок чи підтримку.
Якщо подивитися на ці сценарії загалом, то можна помітити, що це не окремі фрази чи дії, а комплексна поведінка, що декламує любов, як нагороду. Батьки, що були виховані в схожих умовах сприймають їх як хороші, адже така наполегливість і прагнення до успіху часто допомагають зробити непогану кар’єру, здобути привілейований статус і загалом схвалення спільноти. Проте, за зовнішнім успіхом, як зазначає Міллер, нерідко стоїть постійна внутрішня напруга та тривога втратити все, якщо перестати відповідати очікуванням, і відчуття порожнечі, яке нічим не вдається заповнити.
Що найстрашніше станеться, якщо бути собою?
Ми живемо в культурі, де постійно звучить одне й те саме запитання: ким ти будеш?
Наче життя – це проєкт, який обов’язково має увінчатися успіху. Невже для того, щоб бути щасливою людиною, замало бути бібліотекаркою, майстром, водійкою, людиною, яка робить свою справу і не має амбіцій відкрити свій бізнес або стати головним лікарем? Чомусь якщо дитина каже, що хотіла б бути садівником, або цікавиться якимись простими речами, то це сприймається як поразка.
Але що, якщо таке уявлення хибне? Що, якщо життя не сходи, де ти весь час дряпаєшся нагору, а радше простір, у якому можна жити в різний час на різних рівнях в різному темпі? І що, як відсутність прагнення заробити статус й усі гроші світу таке ж нормальне, як бажання досягти всіх благ, що пропонує світ?
Ніхто не повинен постійно доводити, що він/вона чогось вартий/а. Тому, можливо, найцінніше, що можуть дати батьки дитині — це відчуття безпеки та прийняття без умов. Щоб дитина мала постійний доступ до любові, навіть якщо не стала найкращою. Щоб дитина мала право бути різною, і навіть звичайною та непомітною, але при цьому однаково залишалася цінною.
