Бондаренко Соломія
ІІ місце, молодша школа
Колись дуже давно, коли планети Земля ще не існувало, життя вирувало в інших куточках Всесвіту: на Юпітері, Урані, Нептуні та Марсі. Саме на Марсі відбулася ця історія. У ті часи там мешкали тролі, відьми, зомбі, кажани та навіть ходячі гарбузи.
Усі вони жили дивно: мирно, без воєн та злочинів, але дуже закрито. Кожна група трималася лише своїх: тролі – з тролями, відьми – з відьмами. Ніхто не спілкувався з сусідами, і кожен затишно ховався у своєму маленькому світі, навіть не підозрюючи, які цікаві створіння живуть на іншому боці пагорба.
Серед цього химерного товариства жила одна-єдина маленька вампірка на ім’я Люсі. Вона була дуже самотньою, адже залишилася зовсім одна, всі її родичі полетіли досліджувати далекий Всесвіт, а дівчинка не захотіла залишити дім. Люсі часто заглиблювалася у власні думки й лише зрідка приходила на той бік планети, де на різних пагорбах вирувало життя. Вона мовчки проходила повз гамірних мешканців і так само тихо поверталася до свого порожнього дому.
Зазвичай вампіри живуть великими родинами, хоча й люблять зачинятися у своїх кімнатах. А от Люсі була сама-самісінька. Проте не думайте, що їй було аж надто сумно. Дівчинка знайшла собі вірного друга – кажаниху Луну. Вони завжди були вдвох, хоча про це ніхто не знав. Кожен їхній день перетворювався на маленьку незвичайну пригоду. Вони не вміли сміятися так, як люди, але збоку їхні забави виглядали дуже весело.
Подруги вигадували різні розваги: влаштовували забіги з перешкодами своєю частиною планети, грали в хованки у великому будинку або захоплювалися настільними іграми. Інколи Люсі ховала Луну під плащем, і вони разом вирушали на «чужу» сторону, щоб роздобути трохи ласощів.
Ви здивуєтесь, але на тамтешніх ринках продавали свіжу кров, а ще – вуха, очі, язики та мізки. Чим іще могли ласувати зомбі та відьми? Люсі обожнювала кров, а Луна – пальці, тож у них вдома завжди був запас улюблених делікатесів.
Але одного дня сталося жахливе. На «чужу» сторону Марсу заселилися скелети. Вони були настільки зухвалими, що не лишались лише на своїй стороні, а й часто вешталися біля будинку вампірки. Якось, коли Люсі міцно спала, а Луна вирішила трішки політати, скелети підстерегли кажаниху й схопили її. Як не сумно про це писати, але вони не знали жалю і з’їли бідолашну Луну.
Коли Люсі прокинулася, в домі панувала зловісна тиша. Вона кинулася надвір, шукаючи подругу, і врешті-решт знайшла лише її мертве тільце. Серце дівчинки стиснулося від болю. Вона відразу зрозуміла, хто це зробив, адже тільки скелети були достатньо сміливими, щоб зачепити вампірку. Навіть кремезні тролі пускалися навтьоки, щойно бачили Люсі на обрії.
Маленька вампірка не могла змиритися зі смертю єдиного друга. Перші дні вона була настільки розбита, що навіть не хотіла жити далі – світ без Луни здавався їй холодним і зовсім пустим. Проте згодом розпач перетворився на праведний гнів. Люсі не могла дозволити, щоб скелети залишилися без покарання за свою жорстокість.
Вона вирішила почати діяти. Але з ким порадитись? Що саме робити маленькій дівчинці проти цілої зграї? Люсі не знала відповідей. Одного разу, повільно блукаючи їхніми з Луною улюбленими місцинами, вона занурилася у спогади. І раптом, серед тиші червоних скель, рішення прийшло саме собою.
Люсі вирішила: скелети мають зникнути з лиця Марса. Вона годинами просиджувала над кресленнями, вигадуючи складні пастки та хитрі механічні капкани, здатні розтрощити навіть найміцніші кістки. Але була одна проблема – грошей, що залишилися від батьків, майже не було, а деталі для механізмів коштували дорого.
Тому маленька вампірка влаштувалася на роботу. Увесь вільний час вона присвячувала праці, а кожну зароблену монету витрачала на залізо та пружини. Вночі, замість сну, вона збирала свої хитромудрі засідки. Проте невдовзі Люсі зрозуміла: скелетів прибуло з іншої планети надто багато. Скільки б пасток вона не поставила, самій їй не впоратися.
Ці чужинці не знали жалю і творили зло всім навколо: нищили врожаї ходячих гарбузів, лякали відьом та крали запаси у зомбі. Люсі зрозуміла – настав час вийти зі своєї частини планети. Їй потрібна допомога інших мешканців Марса. Адже спільна біда може об’єднати навіть тих, хто раніше боявся навіть заговорити з іншим.
Люсі зрозуміла: їй не просто потрібні союзники, їй потрібен єдиний фронт. Вона вирішила скликати таємні збори всіх мешканців планети. Кілька днів вампірка готувалася: вона малювала крихітні карти-запрошення, де замість адреси була позначена лише загадкова зоряна координата. Щоб скелети нічого не запідозрили, Люсі розносила ці оголошення під покровом темної марсіанської ночі, обережно підкидаючи їх у поштові скриньки з гарбузового листя та залишаючи на порогах кажанячих печер. Вона діяла швидко й безшумно, наче тінь.
Нарешті, час настав. Місцем для зустрічі Люсі обрала Покинуту Обсерваторію на найвищому піку червоних скель.
Люсі уважно виписувала кожне слово на папері. Текст оголошення був таким:
«ТИМ, ХТО ВТОМИВСЯ ВІД ТЕМРЯВИ!
Скелети забрали наш спокій, нашу їжу та мого єдиного друга. Але вони не зможуть забрати нашу планету, якщо ми будемо разом.
Чекаю на тих, хто не боїться діяти, сьогодні опівночі біля Покинутої Обсерваторії.
Приходьте без світла. Приходьте тихо.
Майбутнє Марса – у наших руках (або лапах).
Твоя сусідка, Люсі».
Вона згортала ці записки у вузькі трубочки та запечатувала їх краплею крові, щоб жоден скелет не зміг прочитати чужу таємницю.
Коли всі запрошені – відьми з розпатланим волоссям, поважні ходячі гарбузи та повільні зомбі – потайки зібралися під куполом, Люсі вийшла на середину. Її голос, зазвичай тихий, цього разу звучав як дзвін.
Вона розповіла про Луну та про те, як жорстоко скелети обірвали життя її єдиного друга.
Натовп вибухнув гнівом. Кожен вигукував про свої прикрощі, і Люсі зрозуміла: час настав.
– Нам потрібен ватажок! – почулося з натовпу. – Веди нас, Люсі!
Дівчинка випросталася. Вона відчула, як страх зникає, а на його місці з’являється відповідальність.
– Я стану вашою лідеркою. Але ми не будемо вбивати. Ми виселимо їх туди, де вони нікому не зашкодять. Ми відправимо їх на Плутон! Бо це найхолодніша планета: там скелети замерзнуть і назавжди перетворяться на нерухомі крижані статуї.
Робота закипіла. Мешканці Марса працювали як один злагоджений механізм. Відьми варили надпотужне сонне зілля, зомбі будували гігантську космічну катапульту, а ходячі гарбузи зносили метал для кліток. Люсі особисто розставляла свої хитромудрі пастки по всій планеті. І саме в цьому процесі сталося справжнє диво. Раніше відьми боялися тролів, а зомбі обходили стороною гарбузів. Але тепер, будуючи катапульту та варячи зілля, вони вперше заговорили одне з одним. Виявилося, що у них багато спільних жартів, схожих проблем і мрій про безпечний дім. Старі стіни ворожості зруйнувалися швидше, ніж побудувалися капкани.
Проте бути лідером виявилося складною справою. Люсі часто відчувала, як втомлюється від відповідальності та нескінченних справ, і їй ставало страшно, що вона не впорається. Саме в такі моменти на допомогу приходив молодий троль на ім’я Тухляк. Попри своє ім’я, він був неймовірно добрим, кмітливим і завжди знав, як розсмішити Люсі, коли їй було сумно. Тухляк допомагав їй монтувати найважчі капкани та організовував роботу інших мешканців. Поступово вони настільки зблизилися, що почали все робити вдвох. Спільна справа об’єднала їх, і дуже скоро Люсі зрозуміла, що цей троль став для неї більше, ніж просто помічником. Вони щиро полюбили один одного, і це додало Люсі сил довести план до кінця.
Коли план спрацював і всі скелети опинилися в засідці, величезний механізм запустили в дію. Одна за одною капсули з непроханими гостями вилітали у відкритий космос, тримаючи курс на далеку крижану планету.
Коли останній скелет зник у безкрайньому зоряному небі, на Марсі вперше за довгий час запала тиша. Але це була не та сумна й холодна тиша, яка колись була в порожньому будинку Люсі. Тепер це був спокій, зроблений спільною працею та хоробрістю.
Марс перестав бути просто планетою, де кожна група сиділа по своїх кутках. Тепер він став справжнім містом однодумців. Відьми запрошували зомбі на чай, а тролі допомагали гарбузам з врожаєм. Люсі з подивом виявила, що навколо неї живуть чудові створіння. Разом із Тухляком вони стали не просто лідерами, а серцем цієї великої родини.
Звісно, Люсі й досі часто плакала через загибель своєї дорогої подруги. Горе не зникає в одну мить, адже Луна була частиною її душі. Проте дівчинка тепер знала: життя кожного колись закінчиться, але можна лишити по собі щось дуже світле. Саме завдяки їхній дружбі Люсі змогла позбутися самотності та врятувати рідний дім.
Більше того, Люсі побачила, що її планета набагато цікавіша, ніж вона раніше думала. Виявилося, що з відьмами можна весело розмовляти про зілля та зорі, а зомбі – насправді дуже прикольні чуваки, які завжди готові допомогти з чимось важким. Люсі більше не була одинокою вампіркою – вона стала частиною великої та веселої родини Марса.
Щовечора Люсі виходила на край високої скелі, ближче до чорного космосу. Вона дивилася на далеку цятку Плутона, крутила дулі, а потім переводила погляд на Чумацький Шлях і тихо, майже пошепки, промовляла:
– Сподіваюсь, ти мене чуєш, мила Луно, або зірки тобі перекажуть. Я хочу тобі сказати, що ти була моїм найкращим другом. Коли тебе не стало, я навіть не хотіла жити далі, і я досі горюю за тобою. Але ти маєш знати: тепер я бачу, що на нашій планеті є прекрасні створіння, з якими я раніше навіть не розмовляла. Я зустріла Тухляка… Він троль, і він неймовірний. Знаєш, Луно, якби не він, я б не витримала цієї ролі лідера. Він допоміг мені знову повірити в себе і навчив мене любити. Так, життя не нескінченне, і ти зовсім не заслуговувала на смерть у такому юному віці… Якби ти була зі мною зараз і бачила нас із Тухляком, це було б справжнє щастя. Життя – складна та інколи несправедлива штука, але ми змогли покарати зло. Я люблю тебе назавжди. І я вірю, Луно, що ти б мною пишалася. Твоя Люсі.
Їй здавалося, що в цей момент далекі зірки мерехтять трохи яскравіше, ніби посилаючи їй теплий привіт у відповідь. Маленька вампірка пам’ятала про минуле та мала ціле життя попереду.