Кошельник Софія
І місце, середня школа
В одному невеликому містечку жила собі маленька дівчинка Тіна зі своїм дідусем Семеном. Їхнє життя, здавалося б, нічим не відрізнялося від багатьох інших родин. Але так здавалося тільки на перший погляд…
Тіна була школяркою років десяти. Усі прихильно до неї ставилися. Та чи могло б бути інакше? Кому ж могла не подобатись невисока на зріст, завжди усміхнена дівчинка з рудим кучерявим волоссям та зеленими оченятами, у кутках яких завжди виблискували жартівливі вогники? І дійсно, Тіна була весела на вдачу. Вона випромінювала якесь внутрішнє сяйво. Це було схоже на магію, яку кожен відчував на собі, але не міг пояснити.
Дід Семен же, навпаки, був дуже похмурим старим. Він не дуже любив спілкуватися з односельцями. Був замкнений у собі. І тільки з онукою він геть мінявся. Здавалося, що ставав зовсім іншою людиною.
День вже добігав кінця. Тіна, повертаючись додому, на півдорозі згадала, що забула підручник, та вирішила за ним повернутися. Йдучи довжелезним шкільним коридором, з одного із класів вона почула розмову. Йшлося про її дідуся:
— Бачила його на днях. Навіть не привітався. Пройшов повз, наче зовсім не помітив…
— Старий зовсім з глузду з’їхав. А Тіна? Шкода її. Цікаво, скільки він збирається замовчувати правду? Дівчинка ж дорослішає, скоро почне ставити питання.
— Якщо вона вже йому їх не задає.
— А може це в них спадкове?…
Треба зауважити, що містечко, де вони жили, було маленьким, і усі мешканці знали один одного.
Тіні було неприємно чути цю розмову. Вона не захотіла слухати далі. Про її улюбленого дідуся казали так зневажливо! А тим більше, що він щось від неї може приховувати! Казали про щось спадкове… Що вони мали на увазі? Напевно, йшлося про батьків дівчинки. Це непокоїло школярку найбільше. Де вони? Що могло трапитись?
Батьків дівчинка і справді не знала. На всі свої розпити вона завжди отримувала одну і ту саму відповідь від дідуся: «Вони зникли. Більше я нічого не знаю». Семен не любив розмов на цю тему. Його обличчя одразу ж ставало похмурим і він ішов до себе.
Дівчинка похапцем вибігла зі школи, забувши, за чим поверталась. Єдине, що її зараз цікавило — це відверта розмова з дідусем. Але старого дома не було. Він був завзятим рибалкою. Неподалік містечка протікала річка, а за нею простягнувся безкраїй ліс. Туди-то і пішов Семен рано-вранці. Він міг годинами сидіти біля річки у цілковитій тиші, задумливо дивлячись в далечінь.
Малій бешкетниці спало на думку, скориставшись відсутністю дідуся, піднятися на горище. Дід Семен забороняв їй туди ходити. «Певно там я знайду щось цікаве», — міркувала вона собі. Треба тільки ключ знайти.
Заглянувши до дідусевої кімнати, Тіна зосередилася і подумки запитала: «Ти де?» Сила її думки одразу ж підвела до шухляди. Ключ був у ній. Було це звичайною випадковістю чи щось іншим — мала достеменно не знала, проте таку свою особливість помітила вже давненько.
Отож, ключ виявився дійсно від горища…
Тут коївся справжній безлад. Та посеред усього цього мотлоху дослідниця знайшла старі фото мами, її речі. Погляд дівчинки зупинився на фото матері, але треба було поквапитися. Дід Семен мав скоро повернутися.
Увагу Тіни привернув амулет.
«Цікаво, а це що таке? Яка гарна річ! Певно це матусине.»
Дівчинка надягла на шию амулет. Ледве вона торкнулася камінця, що був усередині, як амулет почав випромінювати дивне світіння. Все замиготіло в очах. Здалеку лунав голос дідуся. То був крик відчаю:
«Ні! Я втратив твою матір, а тепер ще і тебе. Ну навіщо ти туди полізла?»
А потім все зникло.
Дівчинка довго лежала непритомною.
Яскраве світло потрапило в очі, ледве вона встигла їх розплющити.
Чутно було якусь розмову:
— Як вона сюди потрапила? — запитував господар хрипкого голосу.
— Певно, через портал. Нарешті! — радісно вигукнув більш приємнішим голосом хтось інший.
— Не поспішай. А раптом це випадковість? — похмуро зауважив перший співрозмовник.
— Це точно та, на кого ми чекаємо. Звичайна людина сюди б так просто не потрапила…
Тіна не встигла оговтатися, як знову майже знепритомніла від подиву. Вона побачила перед собою справжнього дракона і ельфа. Щоправда, дракон був ще дитинчам. Все довкола було ще дивнішим. Рослини, квіти, дерева, тварини та птахи не були схожі на тих, що перебувають у світі людей. Навіть вода у річці мала пурпуровий колір.
— Ви вмієте розмовляти? Куди я потрапила? — запитала Тіна.
— Ти опинилася у Магічному Світі. Точніше, у Центральній його частині, у місці, де мешкають ельфи, гноми, хобіти та феї. Тут можливо все. А розмовляти вміють навіть рослини, — відповіла ельфійка.
— У Північній частині панує вічна зима, ніч та Льодові дракони. А на Півдні, у Вулканічних горах, живуть представники мого виду — Вогняні дракони… Годі базікати! Вже сутеніє. Треба забиратися звідси, — зупинив розмову дракон.
— Сідай мені на спину і добре тримайся, — звернувся він до Тіни…
Ледве вони встигли здійнятися у повітря, як на них налетіла зграя Великих драконів, які не були схожі на нового знайомого і замість вогню вивергали лід. Друзям дивом вдалося відірватися. Малого дракона було поранено.
Сховалися вони у печері…
— Бідолаха. Можна мені подивитися? — Тіна обережно торкнулася замерзлого крила і подумки побажала вилікувати його.
Раптом сталося диво — крило стало як нове.
— Ти дійсно успадкувала магічні здібності свого батька, — зауважив дракон.
— Тепер можна і відпочити, і потеревенити, — промовила ельфійка.
— Як тебе звати? — запитав дракон.
— Моє ім’я — Тіна. Я потрапила сюди за допомогою амулета.
— Я — Еллі, а це похмуре створіння — Едді. Ти на це не зважай. Він рано залишився без батьків, — повідомила ельфійка.
— Я — так само… — не встигла Тіна договорити, як її перервав Едді:
— Ти марно сподіваєшся знайти їх тут. Вони теж померли. Цей клятий Нікос нищить усе довкола…
— Краще продовжу далі розповідь я, — зітхнула Еллі.
З розповіді нової знайомої Тіна дізналася, що її батько був могутнім чаклуном Янісом. Він подарував амулет матері дівчинки Олені для того, щоб вона могла пересуватися Світами. Тут народилася і Тіна.
Щасливе життя затьмарив злий чаклун Нікос. Він прагнув могутності і влади над усім Магічним Світом. Поганець пішов на те, на що ніхто більше не наважився. Він об’єднався з ватажком Льодових драконів у єдине ціле і тепер міг перетворюватися як на людину, так і на дракона.
Льодові дракони завжди прагнули до вічної зими. Через те і розв’язали війну.
В одній із сутичок померла матір дівчинки. Яніс, сам не свій від втрати, віддав доньку дідусеві у світ людей, щоб вона була у безпеці.
Нікосу вдалося зупинити обертання Сфери Сезонів. Батько Тіни марно намагався завадити цьому. Зібравши усі свої сили, Яніс накладає на Нікоса закляття і назавжди зачиняє його у тілі дракона, але сам при цьому помирає.
Порушився баланс природи у Магічному Світі. Вічна зима поступово охоплює все більше земель. Льодові дракони знищують Вогняних, а ельфи намагаються хоч трохи стримати просування вічної зими.
— Тепер ти знаєш усе, — зітхнула Еллі.
— І нічого не можна зробити? — поцікавилась дівчинка.
— Треба відновити рух Сфери. Вічна зима почне відступати. Нікос слабшатиме, бо він бере сили з вічної мерзлоти. На це здатний лише маг, до того ж дуже сильний. В нашому світі всіх було знищено. Ти — наша остання надія, — відказав дракон.
— Я і гадки не маю, чи є в мене така сила. Гаразд. Заради помсти за батьків я спробую допомогти.
— Вранці вирушаймо у дорогу!
Шлях до печери був довгим та складним…
Тіна затамувала подих. Попереду було моторошне видовище — межа між Північною та Центральною частиною Магічного Світу.
Вхід у печеру охороняли Льодові дракони.
— Я знаю інший вхід. Мені про нього батьки розповідали. Нікос про цей шлях і гадки не має, — тихо сказав Едді.
І дійсно, біля іншого входу вартових не було. Друзі попрямували темним вузьким лабіринтом. На щастя, у Тіни був ліхтарик, яким вона освітлювала шлях.
Нарешті мандрівники дісталися до Сфери Сезонів. Це була величезна куля, яка ділилася на чотири частини, в кожній з яких відображалася пора року: літо — квіти з метеликами, осінь — мальовничий листопад, весна — розквітлі дерева, зима — хуртовина. По центру знаходилось зображення діючої пори — зими.
— Куля повинна обертатися, а сезони — змінюватись по черзі. Це Нікос поставив зиму по центру і зупинив обертання, — зауважив Едді.
Ледве дівчинка встигла підійти до Сфери, як із темряви з’явився Нікос.
— Ви дійсно вважали, що я дозволю вам це? — зареготав він.
— Я знищу тебе так само, як і твоїх батьків! Але спочатку зніму те кляте закляття…
— Тіно, тікай! — в один голос заволали друзі.
Дівчинка побігла з усіх ніг. Чудовисько рушило за нею. Нікос вже наздогнав дівча. Ще мить — і здавалося, що він її схопить. Раптом у скелі Тіна побачила вузький прохід і подалася до нього. Дракон не зміг ним просунутися і застряг.
Намагаючись поцілити у втікачку, він почав вивергати лід, та вона була вже далеко.
«Що ж робити далі? Врешті-решт Нікос таки вибереться звідти. У битві я зазнаю поразки. Спробую завалити його камінням. Та спочатку необхідно знайти інший шлях до Сфери. І де тепер шукати Едді та Еллі?» — міркування Тіни перервав хриплий голос Едді:
— Ми вже вважали, що ти загинула. Де подівся Нікос? — запитала Еллі.
— Він застряг в ущелині, — відповіла Тіна.
— Цим можна скористатися, — відказав дракон.
— Мені на думку спало завалити його камінням, — поділилася дівчинка.
— Так, думка непогана, але треба зробити це правильно, щоб не опинитися у пастці. Спочатку змусимо сферу обертатися. Потім завалимо камінням Нікоса і вийдемо тим же шляхом, що і прийшли, — запропонував Едді.
Так і зробили.
Тіна підійшла до Сфери, торкнулася її і промовила: «Обертайся».
Сфера засяяла, почала обертатися. А зима у центрі змінилася на весну.
— Ні… — заричав Нікос.
Він досі не звільнився з пастки.
— Тепер прийшла черга поганця. Хуткіше! — поквапив Едді.
Тіна була вже втомлена. З останніх сил їй вдалося завалити Нікоса камінням. Дівчинка втратила свідомість…
— Вона жива. Приходить у свідомість, — мовила Еллі.
Тіна розплющила очі. Як же гарно було навкруги! Вічна мерзлота зникла. Прийшла весна. Навкруги все розквітало.
— Ми перемогли! Нікоса більше немає! Баланс природи відновлено, — раділи друзі.
— От і добре, — посміхнулася Тіна.
— Мені вже час повертатися, — продовжила вона.
— Може залишишся? — запитали друзі.
— Ні. Дідусь хвилюється, — відповіла чаклунка.
— Ми сумуватимемо, — промовив Едді.
— Не засмучуйтесь! Я буду час від часу вас відвідувати.
Друзі обійнялися.
Тіна торкнулася амулета і перемістилася додому.
Семен дуже зрадів і міцно обійняв онуку.
— Дідусю, я обіцяю більше ніколи тебе не хвилювати.
Ця пригода допомогла Тіні знайти усі відповіді.