Шевченко Ліса
І місце, старша школа
В тексті використовуються авторські ілюстрації
Сподіваюся, ви пам’ятаєте героїню минулої частини твору. Тоді ви пригадаєте її фінал, Зефір опинилася в Пеклі.
У пеклі втрачається не лише ім’я чи пам’ять, там повільно стирається сама особистість. Колишня дівчина, що звикла до самотності, тиші й власних думок, не витримала цього процесу. Вона зникла, не залишивши навіть тіні.
Зефір більше не мала статі в людському розумінні. Не було жодних ознак, які могли б підкреслювати приналежність до чогось настільки земного й крихкого. У Пеклі стать — це зайве, а індивідуальність — розкіш. Залишається лише форма, що відповідає внутрішньому стану, і сутність, загартована болем та ненавистю.
Так з’явився демон. Не «вона» і не «він» — просто Зефір.
Зефір завжди мало що подобалося, навіть власна зовнішність. Довгі руки з гострими кігтями. Чорні, мов бездонні ями, очі. Худе, бліде, майже сіре тіло. Вуха витягнуті, немов гачки. Зуби довгі й тонкі, наче голки. Що з цього могло викликати позитивні емоції?
Пробувши в Пеклі понад сімдесят років і втікши звідти не зовсім законним способом, Зефір знову опинилася на Землі. І тут відкрилося багато нових розваг — значно привабливіших за безглузде існування серед пекельних бетонних коробок.
Навіть просто залишатися вдома, лежати у теплому ліжку, викликало у демона невеличку радість і задоволення.
Загалом залишати свій дім, де було все необхідне для тихого, непомітного життя, Зефір не хотів. Світ зовні здавався зайвим, шумним і небезпечним. Але одного дня обставини склалися так, що вийти все ж довелося…
Це була ніч. За вікном — сніг, вітер і та пронизлива прохолода, від якої по шкірі пробігають мурашки. Але вдома під ковдрою було тепло, тіло вже повільно готувалося до сну, свідомість розмивалась…
Та заснути не виходило. Гудіння за вікном було надто нерівним, надто живим для звичайного вітру. Він то стишався, то знову повертався, ніби дихав. І з кожною секундою ставало все очевидніше — це не вітер.
То був плач. Тихий, здавлений, такий, ніби хтось дуже не хотів, щоб його почули. Але чути було добре. Звуки тягнулися з боку лісу, ковзали між деревами й пробиралися крізь ніч під вікна дому.
Зефір лежав ще кілька секунд. Вставати не хотілося. Виходити надвір — тим паче. Бажання допомогти не було зовсім. Просто… такого ще не траплялося. Та цікавість пробивала до кісток.
Зітхнувши, демон вийшов на подвір’я. Холод вдарив у обличчя, сніг хрускотів під ногами, а вітер різав шкіру, немов перевіряючи, чи вона ще жива. Зефір ішов у бік лісу без поспіху, ніби даючи собі шанс передумати.
Коли він підійшов ближче, між стовбурами вималювалася фігура. Хтось сидів під деревом, згорнувшись, немов намагаючись зменшитися. Короткі білі кучері були скуйовджені й вологі від снігу, світлі очі блищали в темряві, а за спиною… Крила. Пошкоджені. Зламані. Пір’я злиплося від крові та бруду, деякі пера були вирвані, інші — переламані так, що навіть дивитися було боляче.
Побачивши їх, Зефір одразу зрозумів, хто перед ним.
Падший янгол, — промайнула думка.
Відступати демон не став. Навпаки — підійшов ближче, не приховуючи своєї присутності. Фігура на снігу здригнулася. Побачивши демона, янгол різко відскочив, намагаючись притиснутися до стовбура дерева, ніби те могло його захистити.
— Д-демон?.. — видихнув він. — Я… я потрапив до Пекла?
Руки янгола тремтіли, плечі сіпалися від стримуваних ридань. Очі були червоні від сліз, щоки — в плямах холоду й слідах висипань. І тут було дещо дивне.Він зовсім не виглядав як елегантне, богоподібне створіння з людських уявлень. Це був доволі повний, незграбний тип із синцями під очима, ранами на тілі та обличчі, не схожий на «небесну істоту». Лише білі крила, навіть у такому жалюгідному стані, видавали в ньому янгола.
— Ти не в Пеклі, — промовив Зефір низьким, рівним голосом, у якому не було ані співчуття, ані загрози.
Демон нахилив голову, розглядаючи янгола уважніше.
— Ти там часом уже не був? — додав він, кивнувши в бік синців і подряпин, що вкривали тіло.
Янгол похитав головою. Він був переляканий, кожен рух давався йому із зусиллям.
Зефір здивувався:
— Відгодували, як порося, щоб потім забити? На янголів це не схоже…
Слова явно не сподобалися янголові, але сперечатися він не став — лише сильніше стиснув руки, немов намагаючись зменшити себе ще більше.
— Мене вигнали… — прошепотів він. — Через скоєння одного з семи смертних гріхів…
Зефір навіть не задумався.
— Ненажерливість?
Янгол відвів погляд убік. Сором був настільки очевидним, що слова стали зайвими.
Демон уже збирався сказати щось ще — їдке, майже автоматичне, — але раптом помітив дрібну деталь, від якої жарти миттєво втратили сенс.
На кінчиках пальців янгола проступала темрява. Та сама чорнота, що повільно поглинала тіло самого Зефіра і тепер уже підіймалася до його шиї. Вона була слабкою, ледве помітною, але цілком реальною.
Янгол теж це помітив. Його дихання збилося, очі розширилися від жаху.
— Щ-що це?.. — голос зірвався. — Це ти зробив? Я… я перетворююся на демона?!
— Мовчи, — коротко кинув Зефір.
Він схопив руки янгола, холодні й тремтячі. Контакт тривав лише мить. Янгол навіть не встиг усвідомити, що відбувається.
Темрява зникла.
Янгол кліпнув кілька разів, дивлячись на власні пальці.
— Дякую… — тихо промовив він і одразу ж закашлявся, здригнувшись від холоду.
-Що ж саме він у собі ненавидить? — мимохідь запитав себе Зефір.- І головне — настільки, що темрява вже виривається назовні.
— Ти не перетворюєшся на демона, — нарешті сказав він уголос. — Просто не накручуй себе марними речами. Якщо не хочеш загинути.
Янгол здригнувся.
— Загинути?.. — перепитав він, ковтаючи повітря. — Це що… ти мені погрожуєш?
Зефір навіть не моргнув.
— Ні. Але це не означає, що загрози немає.
Він на мить зам’явся, ніби збирався з духом.
— Ви… тут живете? — обережно запитав він. — На Землі?.. Можна мені у вас… підлікувати крила?
Ідея Зефірові не сподобалася одразу. Люди заводять собі домашніх тварин — це одне. Але янгол у домі демона — зовсім інше.
Та спогад про темряву на його пальцях не давав спокою. Як і великі, перелякані очі, в яких не було ні агресії, ні брехні — лише страх.
Зефір зітхнув.
— Добре.
Пауза затягнулася.
— Але як тільки кожна твоя подряпина загоїться, тебе в моєму домі більше не буде.
— Так… — швидко кивнув янгол. — Я і не хотів назавжди. Дякую велике…
Зефір мовчки розвернувся в бік дому.
Коли янгол і демон перетнули поріг, одразу стало видно, наскільки брудним був янгол.
Сніг, багнюка, засохла кров і пір’я злиплися в безладну суміш, що вкривала і крила, і одяг, і шкіру.
Зефір мовчки окинув його поглядом.
— Іди до ванни, — сказав він. — А я знайду тобі нормальний одяг.
— Мій одяг уже доволі нормальний… — заперечив янгол.
Він був одягнений у білу, майже прозору сорочку, широкі штани й білі балетки, які давно втратили чистоту.
— Люди так не одягаються, — сухо відповів Зефір.
— Та я і не людина…
Демон повільно повернувся до нього.
— Будеш сперечатися — спатимеш на порозі, вкриваючись снігом.
Аргумент виявився переконливим.
Коли у ванну потекла тепла вода, янгол ніби розтанув. Він розслабився, влаштувався зручніше. Весь холод і напруження, що його супроводжували ще кілька хвилин тому, відступили, залишивши лише спокій і тепло.
Зефір налив трохи шампуню на долоню. Повільно почав намилювати волосся янгола, а потім так само і крила, прочісуючи щіткою.
Час від часу щітка натрапляла на свіжу рану на крилах. Янгол лише здригався, стримуючи крик, намагаючись не переривати процес.
— Не сіпайся, мені кров треба відтерти… — сказав демон.
Янгол лише тихо стогнав, коли біль проходив по тілу. Щось у голосі Зефіра змушувало йому довіряти.
Після цього янгол, загорнутий у великий рушник, був схожий на кота, якого насильно помили. Його крила блищали чистотою, волосся було м’яким.
— Як тебе звати? — запитав Зефір.
— Я Блейкер… але усі кличуть мене Вінн… а ви?
— Зефір.
— Ось твій одяг, — демон простягнув чорну велику футболку, білі спортивні штани та теплі шкарпетки.
Блейкер повільно оглянув речі і обережно почав одягатися.
Очі янгола зупинилися на чорніх руках Зефіра.
— А що… у вас на руках? — запитав він
— Те саме, що було у тебе на пальцях.
Янгол вдихнув.
— Ви ж сказали… що через це можна… загинути?
— Так. Коли темрява поглине мене повністю.
Янгол здивовано дивився на спокійного демона.
— Темрява з’являється, коли в тобі є те, що ти сильно ненавидиш. Коли її забагато, ти вмираєш… — голос Зефіра був тихий, рівний, холодний. — Що ти в собі не любиш?
— Що… не люблю?.. своє… тіло… — промовив янгол із соромом, опустивши погляд
— Коли я вперше спробував людські страви на Землі, я був найщасливішим, ніж коли-небудь… Хотілося ще. Та… не думав, що буду виглядати так… мерзотно… — продовжив він, зітхнувши.
— Кількість жиру в тілі не має нічого спільного з мерзотністю… — спокійно відповів Зефір, дивлячись йому прямо в очі.
Янгол здригнувся. Його обличчя змінилося, наче від цих слів світло пробилося крізь темряву всередині.
— Не думав, що почую таке від… демона.
Зефір лише кивнув. І в тиші між ними залишилося щось нове — маленький промінь довіри.
— А щодо… темряви… — обережно почав Вінн. — Що ви в собі так… ненавидите… що її так багато?
Це було справедливе питання. У Зефіра темрявою було вкрито все тіло, окрім голови — суцільна, густа чорнота, яка не виглядала випадковою.
— Багато речей… — відповів він після паузи. — Темрява накопичується поступово.
— Та ви ж… не помрете, так? — у голосі янгола з’явилася тривога. — Її ж… можна позбутися?
Зефір повільно зиркнув на нього.
—Можливо… але я вже не буду боротися за життя
Янгол розгублено кліпнув.
—Тобто…ви хочете померти?..
—Йди відпочинь, — голос демона знову став рівним, холодним, ніби попереднього спалаху й не було.
Янголу стало зле. Його рятівник говорив про смерть, ніби це була дрібниця. І йшов їй назустріч спокійно.
— Чого ви… хочете померти?.. — запитав Вінн.
Зефір не одразу відповів.
— В пеклі, була робота, заради якої я існував, а зараз немає причини існувати…
— А якщо… причина вже є? — тихо сказав Вінн.
Зефір не підвів очей.
— Не вигадуй.
— Я не вигадую.
Янгол зробив крок ближче, незграбно, але впевнено. — Ви врятували мене. Забрали мою темряву. Дали мені дім, тепло… Ви кажете, що не маєте сенсу. Але для мене ви — вже сенс.
Демон хмикнув.
— Мине! Люди швидко прив’язуються, а потім так само швидко йдуть.
— Я не людина, — заперечив янгол. — І я не піду, поки ви вважаєте себе лише помилкою.
Вінн обережно простяг руку й цього разу свідомо поклав долоню поверх чорної холодної руки демона. Зефір не здригнувся, не відсмикнув руку.
— Ви сказали, що темрява з’являється, коли щось у собі ненавидиш, — прошепотів він. — Тоді… дозвольте мені нагадувати вам, що ви не те, що ненавидите.
Зефір хотів відсахнутися. Сказати щось різке, відштовхнути.
Але не зробив цього.
Тепло від долоні янгола було дивним. Непекучим. Не святим. Просто живим. І це тепло повільно розтікалося крізь чорну оболонку, ніби просочувалося всередину.
Зефір завмер.
— Ти… щось робиш? — тихо запитав він.
— Ні, — щиро відповів Вінн. — Я просто не боюся вас.
Демон раптом відчув — не біль.
Полегшення.
Ненависть, до якої він звик, на мить ослабла. Не зникла — але втратила свою гостроту. І разом із цим щось змінилося в темряві.
Чорна поверхня на його пальцях ледь помітно посіріла, наче тінь, і стала тоншою.