Закшевська Вероніка (4-В клас)
ІІ місце, молодша школа
Привіт! Мене звуть Ульяна Андрієвна, але ви можете звати мене Уля. Мені 12 років та я письменниця і я пишу вірші, тексти та навіть книжки. Як я цього досягла? Зараз усе вам розповім.
Все починається з першого класу. Тоді мені було шість років. Ми поверталися з мамою зі школи коли на зустріч нам йшла жінка та заговорила до нас:
– Яка мила дівчинка! Стрійна, красива. Хочеш ходити на танці?
Мої очі заблищали. Я ж буду танцювати як справжня принцеса на балу!
– Так, так, так! – в радощах відповіла я.
Ця жіночка, як виявилося, роздавала рекламу школи танців «Ритми Мрії». Вона простягнула мені яскравий папір. На ньому був зображений логотип школи танців, а на логотипі був зображений силует танцівниці, яка підіймає ногу. Я одразу помітила напис на ньому: «Крок за кроком ти зможеш стати танцівницею, просто завітай до нас!» Також номер телефону, інформація для батьків та адреса. Найкраща реклама у моїй колекції! (Так, я колекціоную реклами.)
Я простягнула рекламу мамі, дивлячись їй в очі. Я дуже сильно хотіла піти на танці.
– Добре, ти будеш танцювати! – сказала мама.
Ще трішки і я б заплакала від радощів. Тоді для мене це було ніби щось неймовірне. Я кричала, стрибала від щастя!
До четвертого класу я жила танцем. Кожен мій день був сповнений руху, музики й мрій про сцену. Але в один момент усе обірвалося. Те, що сталося, принесло мені невимовний розпач, який словами не передати.
Все розпочалося коли йшла підготовка до танцювального конкурсу. У мене був свій власний танець. Його ідея була в тому, щоб показати впевненість у собі й відважність. Це все демонструвалося впевненими, чіткими й крутими рухами. Мій номер був незвичайним. Поки всі танцювали балет та вальс, я танцювала хіп-хоп.
Настав день конкурсу. Ми з дівчатами хвилювалися та підтримували один одного. От і моя черга! Я виходжу на сцену й починаю показувати свої впевнені, чіткі рухи. Сцена була залита м’яким світлом прожекторів. Розпочався мій номер, зал завмер, моє серце билося в ритмі музики і ніби весь світ зник.
Але раптом, під час складного елементу, підлога піді мною мов зрадливо зсунулася. Нога пішла в бік, не туди, куди мала.
Я відчула гострий біль, немов лезо. Все середині стиснулося і я впала на сцену, намагаючись втримати рівновагу, та тіло не слухалося.
Музика ще лунала, але для мене настала тиша. Я лежала на підлозі, тремтячи, зі сльозами на очах. Тренер, журі, лікар – усі підбігли, але я відчувала, що сталося щось серйозне. Коліно набрякло майже одразу, нога не ворушилася.
В той момент я відчула, як моя мрія розбивається, мов кришталь.
Після того випадку, лікар заборонив мені займатися танцями чи іншими фізичними навантаженнями. І хоч спочатку мені давали надію, але дні минали і ставало зрозуміло – більше ніяких професійних танців.
– Тобі потрібно знайти щось інше, – казала мені мама тихо, ніби боялася мене зламати остаточно. Я не відповідала, бо не знала, ким бути.
Перші тижні я ніби пливла в тумані. Усі навколо жили – сміялися, ходили на шопінг, слухали музику. А я наче стояла десь осторонь, дивилась на все ніби через скло.
Але час – дивна річ. Він лікує, і як кажуть, навчає жити. Одного ранку я встала й вирішила: досить. Танець – це не вся я, у мені має бути щось інше.
Я пробувала все.
Шиття – здавалося, що складати тканину, обирати нитки – це як створювати нові образи руху. Але руки тремтіли, і мені не вистачало динаміки.
Потім була хімія – я записалася на гурток. Там усе вибухало, наче мій останній танець на сцені. Все шипіло, грало кольорами. Це було цікаво, але… не моє.
Згодом я взялася за гітару. Знайшла стару мамину гітару, стерла пил і почала вивчати акорди. Пальці боліли, але я впевнено тренувалася. Музика давала мені нову мову, але ноти були надто чужі. Це також було не моє.
Я шукала себе в кожній новій справі, мов у дзеркалах, намагаючись побачити хоч тінь, ким можу стати. Аж одного разу, розчарована черговою спробою, я взяла до рук старий записник, щоб виконати завдання з української мови та написати вірш. Я просто почала писати.
Слова полилися легко, як колись рухи. І я відчула, як щось всередині знову оживає.
Це був мій перший вірш. Простий, але щирий. У його словах я знову наче танцювала – не тілом, а думками. Емоціями.
З того моменту я писала щодня. Коли школа оголосила конкурс творів, я подала невеличке оповідання про дівчинку, яка загубила свій голос, але знайшла його серед книжок. Я не сподівалася на перемогу. Але перемогла! І коли я стояла з дипломом у руках, зрозуміла: ця сцена – моя нова. Без підборів, без музики, але з голосом, який звучав зсередини.
Згодом я написала свою першу казку. Про магічних звірів, що жили в туманному лісі й шукали себе, як і я. У кожному з них була частинка мене: страх, надія, біль і мрія. І більше я не відчувала порожнечі. Я знала: я знайшла себе. Я – письменниця.
Ось така моя історія – шлях від втрати до відкриття. Від сцени до сторінок, де я знову навчилась жити і творити по-справжньому.