Наумова Каміла
ІІІ місце, середня школа
Камі — хлопчик із білим волоссям, яке завжди вибивалося з-під шапки, ніби жило власним життям. Йому було чотирнадцять років, і він часто ловив себе на дивній думці: час поводиться не так, як має. Інколи він тягнувся нескінченно довго, особливо на уроках німецької мови, коли стрілка годинника ніби навмисно застигала на одному місці. А інколи день пролітав так швидко, що Камі навіть не встигав зрозуміти, куди зникли години, наповнені звичайними, але важливими дрібницями.
Камі жив у невеликому містечку, де всі знали одне одного в обличчя, де продавець у крамниці пам’ятав улюблені цукерки кожної дитини, а старі лавки в парку зберігали більше історій, ніж підручники з історії. Життя тут здавалося спокійним, передбачуваним і трохи нудним. Та всередині хлопця жила вперта впевненість: світ приховує значно більше, ніж здається на перший погляд, і колись він обов’язково це доведе.
Одного похмурого осіннього дня Камі повертався зі школи короткою дорогою через старий парк. Дерева стояли напівоголені, яскраве жовте й багряне листя шаруділо під ногами, ніби шепотіло щось нерозбірливе. Небо було низьким і сірим, повітря пахло вологою землею та дощем, який закінчився кілька годин тому. Біля самої огорожі парку стояв занедбаний будинок — колишня годинникова майстерня.
Дорослі казали, що її власник зник багато років тому за дивних обставин, а будівля відтоді пустує. Діти вигадували моторошні легенди, додаючи все нові й нові подробиці. Камі завжди проходив повз швидко, не дивлячись у той бік, бо цей будинок лякав його незрозумілою тривогою. Але цього разу щось змусило його зупинитися, наче невидима рука притримала за плече.
Двері майстерні були відчинені — вандали зламали замок, намагаючись щось вкрасти, та, вочевидь, не знайшли нічого цінного. Усередині панувала тиша, глибша за будь-який звук. Хлопець вагався лише мить. Йому здавалося, що всередині його хтось чекає, що цей будинок знає його ім’я. Серце калатало так гучно, що Камі слышав удари у вухах, але цікавість перемогла страх.
Він обережно зайшов усередину. Приміщення було темне й запилене. Зламані годинники висіли на стінах, стояли на перекошених полицях і лежали на підлозі, мов покинуті іграшки. Усі вони показували різний час, ніби не могли домовитися між собою або навмисно брехали. Деякі тихо цокали, інші мовчали, але навіть у тиші здавалося, що будинок дихає.
На старому робочому столі Камі побачив невелику коробку. Вона була зроблена з темного дуба й прикрашена дивними символами, вирізьбленими з такою точністю, що здавалося, ніби вони рухаються, якщо довго дивитися. Усередині лежав годинник — круглий, на товстому ремінці, із золотим корпусом, що тихо мерехтів у напівтемряві. Стрілки були тонкі й білі, чіткі, а замість цифр — незрозумілі знаки, не схожі на жодну мову.
Щойно Камі надів годинник на руку, у повітрі щось клацнуло, наче замкнулася невидима пружина. Світ навколо нього завмер. Листя, що падало за вікном, зависло в повітрі. Пил у промені світла перестав рухатися. Навіть звук зник, наче хтось вимкнув його. Камі затамував подих. Лише він сам міг рухатися.
Хлопець зробив крок, потім ще один — і зрозумів: час зупинився. — Це неможливо… — прошепотів він, але власний голос звучав дивно глухо.
Та щойно він зняв годинник із руки, усе знову прийшло в рух. Пил осипався, листя впало на землю, звуки повернулися. Камі швидко надів годинник назад. Серце шалено билося. Він зрозумів: цей годинник чарівний, і його життя щойно змінилося назавжди.
Тієї ночі Камі не міг заснути. Він дивився у стелю, слухав тікання звичайного будильника й прокручував у голові події дня. Його лякала сила, яку він тримав у руках, але водночас вона манила. Наступного ранку він вирішив перевірити годинник ще раз, переконатися, що це не сон.
У шкільному дворі він обережно торкнувся холодного корпусу — і світ знову зупинився. Камі пройшовся між однокласниками, застиглими в дивних позах: хтось завмер у бігу, хтось завис у повітрі зі скакалкою, а хтось так і не встиг докинути м’яч. Хлопець відчув, як його переповнює захоплення й страх одночасно.
Спочатку він використовував годинник для дрібниць: уникнути запізнення, виправити помилку на контрольній, допомогти комусь, коли ніхто не бачив, або зробити невелику капость тому, хто його образив. Але з кожним разом йому здавалося, що годинник стає важчим, ніби нагадує: за все доведеться розплатитися.
Одного разу, повертаючись додому, Камі побачив аварію. Машина втратила керування, і маленька сусідська дівчинка не встигала відскочити. Не думаючи, він активував годинник. Час завмер і повернувся на кілька хвилин назад. Хлопець урятував дитину й повернувся на місце. Коли час пішов, усе сталося інакше.
Але Камі помітив, що його рука тремтить, а стрілки годинника на мить почорніли. Тієї ж ночі йому приснився дивний сон. У майстерні стояв літній чоловік із сумними очима. — Ти знайшов мій годинник, — сказав він.
— Хто ви? — Я — Хранитель часу. Колись був ним. Він попередив: кожне втручання залишає слід, і світ не пробачає зловживань.
Після цього в місті почалися дивні збої. В місті почалися з’являтися не передбачені речі, люди стали помічати дві однакові дії, хтось забував де він або скільки йому років, тому Камі вирішив що треба менше користуватись годинником. Вечером через тиждень після того сну, коли він йшов через парк після школи Камі помітив що за ним йде тінь людини висока темна ніби привид, Камі зупинився повернувся до нього.
— Віддай мені цей годинник, — сказала тінь. — Хто ти щоб я тобі віддав годинник, — відказав хлопчик. — Я, Вірн, той хто живиться зламаним часом і Я хочу цей годинник щоб Я міг зупинити час назавжди заради того щоб все було спокійно ніхто не міг зробити щось непередбачене, — пояснив Вірн.
Хлопчик злякався, зрозумів що це погане створіння яке хоче знищити все, він побіг до годинникової майстерні щоб сховатися від чудовиська, але він побачив там… Все було в майстерні як нове, ніби він тільки побудований, але найдивніше — він побачив Хранителя часу наяву.
— Я його затримаю ненадовго Камі, але ти повинен зробити рішення: стати новим хранителем часу або позбутися годинника, — сказав Хранитель, тримаючи двері щоб Вірн не увійшов. Камі застиг, він не знав що робити, він просто стояв від страху і тримав годинник. Вірн вже зламав двері і йшов до Камі, Хранитель лежить на підлозі не може ніяк допомогти.
Якщо я стану Хранителем то я більше не матиму друзів, сім’ї і це велика відповідальність, промайнула в нього у голові, але тоді я матиму силу і зможу контролювати час, але не матиму права використовувати це, і я буду просто дивитися за людьми, не зможу ні з ким поговорити, але мабуть я зможу врятувати мою собаку, але тоді я все одно не зможу її погладити, зникну для всіх моїх рідних, я просто буду боротися з такими як Вірн і все. Вірн вже був за крок від Камі.
— Час не належить нікому!, — сказав Камі голосно та рішуче щоб всі почули. Камі кинув годинник на підлогу так сильно щоб він зламався. Навколо нього почали з’являтися осколки в яких було зображено різні дії які він робив з годинником та людьми, а потім його осліпило білим світлом.
Вірн зник і Хранитель теж… Камі прокинувся від того, що на нього капає дощ, він став з землі та побачив що майстерні нема на його місці , лише поляна, він зрозумів, що він закінчив з цим раз і назавжди, тому він побіг додому.
Все повернулося до норми, потрохи місто знову ставало передбачуваним, але Камі зрозумів що треба насолоджуватися життям і поважати час. Він насолоджувався гарними моментами з друзями та рідними по повну, навіть старався не запізнюватися до школи, але найголовніше він зрозумів що можна просто сфотографувати гарний, цікавий, приємний момент і тоді в майбутньому просто радіти що ти там був, без магії. Цінуйте час, бо іншого разу може не бути.
Невеликий жарт від автора: Камі так часто зупиняв час чарівним годинником, що зрештою забув, як важко встигнути зробити домашнє завдання без магії.