Кожна дитина народжується дослідником/цею. Вона спостерігає за світом у вікні, прислухається до шелесту листя, розбирає на запчастини улюблену іграшку й ставить тисячу «чому» на день. А що, як школа не зламає цю природну допитливість суворими рамками та шаблонами, а навпаки — підтримає і примножить її? Саме так працює освітній підхід Реджіо Емілія — який народився в Італії та став відомим у всюди. Тут діти вчаться досліджувати світ через мистецтво, експерименти та реальні проєкти — це спільна пригода дитини, вчителя й батьків. Про те, як влаштований цей підхід, його сильні та слабкі сторони — розповідаємо далі.
Як народився підхід Реджіо Емілія і в чому його суть?
Історія Реджіо Емілія — це приклад того, як після війни люди можуть не просто відбудувати міста, а й переосмислити багато аспектів життя, як от, наприклад, суть освіти.
Після Другої світової війни, у маленькому італійському містечку Реджіо-Емілія батьки зібралися разом, щоб створити школу для своїх дітей. Школу зовсім не схожу на старі, авторитарні моделі. Вони продали все, що лишилося на згарищі війни — старі танки, машини, коней і вклали ці гроші у будівництво. Їм допоміг молодий педагог і психолог Лоріс Маллаґуцці, який став ідеологом підходу, який і сьогодні обговорюють у світі.
Маллаґуцці вірив у дитину як завзятого дослідника, а не “порожню посудину”, яку треба наповнити знаннями. Його надихали ідеї Піаже, Дьюї, але він пішов далі.
👉 Головна ідея Реджіо Емілія: Дитина народжується сильною, розумною і здатною пізнавати світ самостійно. А дорослі — вчителі й батьки стають не наглядачами, а партнерами у цій подорожі. В основі підходу — філософія “100 мов дитини”, яка говорить:
“У дитини є сотні способів думати, грати, творити і спілкуватися — через слово, малюнок, ліплення, музику, рух… І всі ці мови варті уваги.”
Тут навчання народжується з дитячого «Чому?», сказаного на прогулянці чи в майстерні. З випадкового відкриття, яке розростається в ціле дослідження.
Як організоване навчання через дослідження
Щоранку день починається з живого обговорення. Діти разом із педагогами та навіть батьками збираються в просторій “п’яцці” — центрі школи, схожому на площу в маленькому італійському містечку. Тут звучать жваві голоси, розмови, обговорюються плани на день.
Простір, де діти можуть створити будь-що
В Реджіо Емілія є особливе місце — Ательє. Це повноцінна майстерня, спеціальний простір де діти працюють із різними матеріалами, експериментують і вчаться перетворювати свої ідеї на щось відчутне.
Ательє відкрите завжди. Діти можуть приходити туди впродовж дня — іноді на кілька годин поспіль, іноді забігти ненадовго, щоб спробувати реалізувати чергову думку, яка виникла під час проєкту чи просто гри. І важливо — туди ніхто не жене «за планом». Ательє працює за іншим принципом — коли ідея дозріла до того, щоб її спробувати втілити, дитина йде і пробує.
У просторі — глина, дріт, дерево, тканини, фарби, старі механізми, інструменти, все лежить, чекаючи на свою чергу. Сенс ательє — перевірити, чи може ідея жити у фізичному світі. Бо на словах усе виглядає просто: намалювати міст чи вигадати нову модель машини. Але тільки коли береш у руки матеріал — розумієш, скільки питань виникає на рівному місці.
Саме тут дитина стикається з тим, що дріт гнеться не так, як очікувала, глина сохне і тріскається, нитка рветься. І кожна ця дрібна «невдача» запускає мислення. Діти раптом бачать, що ідея — це лише старт, а шлях до того, щоб вона працювала, складніший і цікавіший.
Весь цей процес не відбувається навмання. Поруч завжди є ательєриста — дорослий, який не командує, а ставить правильні питання і провокує на ще одну спробу: — “А ти помітив, чому впала твоя конструкція? “Як думаєш, якщо взяти інший матеріал, щось зміниться?”
Цей діалог і постійна робота з матеріалом вчать дітей бачити кілька рішень одночасно, пробувати різні варіанти й не боятися помилятись. Ательє стає тим простором, де діти перестають боятись складних завдань — бо звикають, що будь-яку складність можна розібрати по частинах, спробувати знову й зрештою знайти своє рішення.
Роль вчителя — бути поруч і бачити, куди веде дитину її інтерес
Вчитель у Реджіо — це не людина з правильними відповідями на всі запитання. Тут взагалі за правильністю не женуться. Головна задача дорослого — помітити момент, коли дитина справді чимось зацікавилась, і не вбити цей інтерес поспішною відповіддю.
З боку здається просто, а насправді — найважчий момент у роботі. Бо дуже хочеться сказати «дивися, ось як воно насправді». Але в Реджіо дорослі тренують вміння слухати довше, ніж хочеться. Цю ідею описує Лела Гандіні — дослідниця, яка роками працює з філософією Реджіо і зробила цей підхід відомим у Штатах. Вона називає це «педагогікою слухання». Тобто не просто стояти й кивати, а справді чути, в який бік зараз тягне дитину, і дати їй туди йти.
Бо тільки так народжується момент, коли дитина раптом сама каже: «А спробуймо перевірити, який матеріал буде міцнішим для павутини!» — і ти вже не ведеш її за руку, а просто йдеш поруч та дивишся, що з цього вийде. Саме в такі моменти дитина ловить найважливіше: мислити – це цікаво.
Педагогіка видимості
Цю ідею вперше сформулював Карл Ріналді — педагог і дослідник, який багато років був директором муніципальних шкіл Реджіо Емілія й одним із ключових теоретиків цього підходу. У Реджіо фіксують та документують не результат, а весь шлях — разом із сумнівами, помилками, змінами й новими спробами.
Вчителі записують фрази дітей під час суперечок чи пошуку рішень, фотографують моменти, коли щось вдалося або ні, зберігають малюнки, схеми, начерки. Хтось створює карту проєкту — де і як змінювалась ідея. І все це — не десь у папці, а прямо на стінах класу, відкрито й доступно. Дитина може підійти, побачити свій слід у цьому процесі й сказати: “О, тут я думала зовсім інакше. А потім ми перевірили, і вийшло краще.”
Ріналді називає цей момент ключовим — коли дитина раптом бачить, як її думка рухається, змінюється, стає глибшою. Вона розуміє: знання — це не готовий факт, а те, що народжується і росте у процесі пошуку.
А тепер головне — батьки не просто спонсори, а співавтори
У Реджіо батьки — це не просто ті, хто приносить матеріали чи приходить на свято наприкінці року. Тут вони вписані в саму структуру навчання. Беруть участь у плануванні тем, можуть ініціювати нові напрями роботи та впливати на хід проєкту. І це відчутно змінює динаміку навчання.
Часто саме батьки стають тими, хто приносить у клас нову професію, новий досвід, нову оптику. Тато, який працює у лабораторії, одного дня приходить, витягує зі своєї сумки справжні зразки матеріалів, показує дітям шовкові волокна під мікроскопом і тема про павутиння раптом стає відчутно реальнішою.
Або мама-фотограф збирає дітей у справжню експедицію, вони досліджують простір, фіксують побачене на фотоапарати, вчаться будувати історію через кадр. І в результаті народжується не просто «проєкт», а великий фотонарис, де кожна дитина стає частиною спільної справи.
Саме через цю взаємодію діти починають бачити світ ширше. Вони розуміють: знання не існують окремо від життя — їх створюють і носять з собою.
_________________________________________________________________________
Ми точно не закликаємо копіювати Реджіо Емілія під кальку — це ж історія про живий процес, а не про шаблони. Але щось важливе звідти взяти точно можна — уважність до дитячих питань, сміливість пробувати разом і бажання справді чути одне одного.
Мріємо, щоб і в наших школах було більше місця для досліджень, живих дискусій та спільних відкриттів. І нехай кожна дитина має шанс відчути, як це, коли думати, стає направду цікаво. А якщо вам цікаві інші альтернативні підходи до освіти — читайте також про унікальну фінську систему навчання, де довіра, свобода та добробут учня стоять на першому місці.