Урок малювання. Урок математики. Урок емпатії. Серйозно? Абсолютно. Французькі школярі щотижня тренують не лише мозок, а й серце. У країні, де довго сперечалися про освітні пріоритети, у 2024 році вирішили: настав час навчати дітей співпереживати. Не просто “бути добрими”, а розпізнавати емоції, розуміти чужі переживання, вирішувати конфлікти без крику і знецінення. Як результат — до шкільного розкладу додали… емпатію.
Що з цього вийшло? Подивімось далі.
Як і навіщо Франція додала емпатію до розкладу
Ідея цих уроків зʼявилась не випадково, а через масштабні проблеми із булінгом серед школярів. У січні 2024 року в Франції стартував пілотний проєкт: заняття з емпатії почали проводити в тисячі початкових шкіл. Це була частина державної стратегії щодо покращення шкільного середовища та профілактики насильства.
Перші результати не змусили себе чекати. За даними Міністерства освіти Франції, вже через пів року:
- у 47 % шкіл зафіксували зменшення проявів насильства;
- у школах, де проводили щонайменше два уроки на тиждень, позитивні зміни спостерігали в 100 % випадків;
- діти стали краще визначати власні емоції й частіше зверталися по допомогу в конфліктних ситуаціях;
- атмосфера в класах стала більш спокійною та довірливою, за спостереженнями самих вчителів.
Успіх пілоту відкрив шлях до наступного етапу. З вересня 2024 року уроки емпатії було рекомендовано проводити у всіх початкових школах країни як частину базової програми.
Що це за “урок емпатії” і як він організований?
Емпатію у Франції не викладають у традиційному сенсі: з дошкою, зошитами й оцінками. Це радше окремий час і простір у шкільному тижні, коли діти можуть досліджувати свої емоції, грати, обговорювати, фантазувати. Міністерство освіти підготувало набір із десяти занять (одне на тиждень). Кожен урок має чітку тему, мету й добірку вправ, які можна адаптувати до конкретного класу.
Урок побудований так, щоб діти змогли не лише дізнатись щось нове, а прожити це разом. Починається все з розпізнавання власних емоцій. Як виглядає злість? Як звучить радість? А що буває, коли хтось поруч засмучений? Далі — глибше: учні намагаються зрозуміти іншу людину, поставити себе на її місце, спробувати допомогти.
Ці заняття не проводяться в “режимі лекції”, а розігруються як сцени, придумування історій, групові обговорення. Діти самі обирають приклади для аналізу, розігрують ситуації, створюють плакати емоцій або колективно шукають способи сказати «ні» без образ. У методичних матеріалах передбачено все: і варіанти для дітей із різними потребами, і підказки для вчителів, якщо щось не працює. Є навіть інструкції, як створити відповідну атмосферу: пересунути парти, посадити всіх у коло, створити відчуття рівності та відкритості.
Урок триває приблизно 45 хвилин, його рекомендують проводити у другій половині дня, коли дітям вже складніше зосередитись на навчанні, але буде легше відкритися до щирої розмови.
А що, як емпатія не завжди має працювати?
Поки одні аплодують урокам емпатії у школі, інші ставлять під сумнів, чи настільки важлива емпатія і чи завжди це благо. Французька нейронауковиця та дослідниця Самах Каракі нагадує: емоції не означають “щось хороше” автоматично. Вони не виникають у вакуумі, вони — продукт культури, памʼяті, медіа, політики. І якщо емпатію почати викладати без глибшого контексту, то вона може стати не інструментом розуміння, а ще одним способом “навчити, як треба правильно відчувати”.
Каракі пише і говорить про “упереджену емпатію” — ту, що працює лише для “своїх” і оминає “інших”. Ми легко співпереживаємо тим, кого вважаємо схожими на себе. Але не помічаємо болю тих, хто має інший вигляд, живе інакше або належить до групи, яку суспільство вважає “менше вартісною”. І це вже не просто психологія, а це вже політика, — каже вона.
Ще одна небезпека — перетворення емпатії на “емоційний туризм”: коли ми торкаємось чужого болю, не щоб допомогти, а щоб збагатити себе емоційно. Щоб відчути “глибину” або “переосмислити цінності” і йти далі, залишивши іншу людину сам на сам зі своїм досвідом. Це не лише поверхнево, а й небезпечно: такі практики можуть закріпити відчуття нерівності, коли одна сторона має привілей відчути й потім піти, а інша — змушена залишатися з своїм болем.
То чи варто навчати емпатії?
Так, але не механічно. Емпатію не можна “вкласти” в голову, як таблицю множення і це не повинна бути ще одна “корисна навичка”, але можна створити умови, у яких вона проростає через досвід, цікавість та взаємоповагу.
Франція зробила спробу побудувати таку систему, хоч вона ще в розвитку, головне те, що зʼявився простір для розмов, спроб та спільного пошуку відповідей. І це вже помітно змінило атмосферу в школі.
Чи варто переймати цей досвід? Так, якщо не копіювати, а адаптувати до нашої культури, світогляду й ментальності. І головне памʼятати, що емпатія не живе в методичках, а народжується в стосунках.
