Колись навчання було частиною життя. Діти не сиділи в класах, не читали підручників і не складали контрольних. Вони просто дивилися й повторювали, як дорослі розпалюють вогонь, будують житло, готують їжу. Це була освіта через досвід — ти пробуєш, помиляєшся, вчишся.
Але не все можна було засвоїти лише через наслідування. Деякі знання треба було пояснити, передати словами. Так з’явилися історії біля вогнища. Дідусі й бабусі розповідали про героїчні битви, великі подорожі, про те, як діяти у світі, де правила ще ніхто не записав.
Знання були живими й динамічними. Але з часом вони накопичувались, записувались, систематизувались і поглиблювались. Коли освіта стала стандартизованою, це, безперечно, було величезним проривом. Діти більше не залежали від одного носія знань у племені. Всі могли навчатися. Але разом із цим щось зникло.
Історія стала переліком з дат.
Мова — набором правил, а не живою системою.
Математика складається з формул і не дає розуміння для чого вони.
Як результат – навчання заради правильно заповненого тесту.
Сьогодні діти мають неймовірні можливості. Відкрий YouTube — і ось тобі лекції Гарварду. Запитай у Google — і будь-яка інформація перед тобою. Проблема не в тому, що знань немає. Їх забагато. Як же зробити всі ці набуті людьми знання цікавими, живими, щоб хотілось дізнатись ще більше? Це питання поставили собі й творці освітнього ютуб проєкту Дистанційка.
Як народилася Дистанційка?
Онлайн-проєкт Дистанційка з’явився на базі приватної школи Dream School, що знаходиться у сонячній Одесі. Спочатку це була внутрішня ініціатива, яка мала допомагати учням школи отримувати якісні відеоуроки в дистанційному форматі. Навіть більше — проєкт задумувався як комерційний: відео мали бути доступними лише для учнів школи.
Та діти дивились випуски із задоволенням і щиро ділились враженнями. Це стала улюблена частина домашнього завдання, а інколи й просто переглядали відео, бо їм було цікаво.
“Ми ніколи не думали: ось, зараз ми змінимо освіту. Ми просто хотіли зробити такі уроки, які самі б дивилися, коли вчились в школі.” — згадує Володимир Чалчинський, засновник і ведучий Дистанційки.
І тоді подумалось: а що, якщо віддати ці відео всім?
Так Дистанційка перестала бути лише шкільним проєктом і перетворилася на відкритий освітній ресурс для всіх дітей, які хочуть проходити шкільну програму без нудьги, а також вчителів, що потребують додаткових матеріалів для свого уроку.
“Ми не знали, що це стане Дистанційкою”
Усе почалося з однієї людини.
“Мені було цікаво: а чи можна пояснювати навчальний матеріал інакше? Чи можна зробити історію чи мову такою, щоб її хотілося слухати, як кіно? Спочатку я навіть не думав, що це стане чимось великим. Просто взяв камеру і почав знімати”, — розповідає Володимир Чалчинський.
Спочатку він знімав уроки сам. Без команди. Без великого бюджету. Без нормальної техніки.
“Я все робив сам: писав сценарій, досліджував тему, знімав, монтував. Це було складно, але цікаво. Знімав без професійного світла, без нормальної камери — була просто мильниця. А звук записував через айфонівські навушники. Хотілося експериментувати, пробувати щось нове. Якщо подивитися старі відео, там є моменти, де я буквально розсипаюся на пікселі або намагаюся додати якісь спецефекти. Це було весело, бо я сам навчався, поки навчав інших.”
Перша «студія» виглядала так:
📌 Штора як фон, яку треба було збризнути водою, та випрасувати, щоб не було заломів.
📌 Табуретка і картонні коробки замість штатива, коли той зламався.
📌 Настільна лампа замість професійного світла.
“Це смішно, але так і було. Я буквально скотчем клеїв якісь штуки, щоб камера стояла рівно. І тоді ще не було відчуття, що це щось масштабне. Просто я знімав відео, намагаючись зробити його настільки якісно і цікаво, наскільки це можливо.”
Формат, якого не було
Спочатку це справді було більше схоже на звичайні навчальні відео, але поступово почав з’являтися фірмовий стиль Дистанційки.
“Ми не розказуємо правила, не розказуємо те, що треба знати, щоб здати контрольну, ЗНО чи тематичну роботу. Ми розказуємо історії. Тобто навіть якщо ми говоримо про прислівники, то це не буде набір правил – це буде історія.” — пояснює Володимир Чалчинський.
Тому в Дистанційці не просто пояснюють події, а створюють динамічні сюжети. Історії перетворюються з набору дат на живі події, які легко запам’ятати.
“Навчання – це не просто про те, щоб запам’ятати дати. Навчання – це якраз про історію в просторі епохи, про причини і наслідки. Ми хочемо запустити процес саме думки у дітей, тому в нас було таке, що обов’язково в кінці має бути якесь питання, на яке діти мають відповісти. Але не питання “в якому році?” Так, наприклад, “що було б, якби цієї події не сталося?” — каже він.
Якщо треба пояснити частини мови — вони стають персонажами, що потрапляють у різні ситуації та взаємодіють, ілюструючи правила. Якщо йдеться про історію — це живі люди, які помилялись, закохувались і приймали власні рішення, що мали певні наслідки.
“Хочеться робити відео не для того, щоб воно стало популярним або ми стали популярними. Просто хочеться, щоб більше дітей мали корисний матеріал. І щоб вчителі могли ним користуватися, адже багато з них вже втомилися від стандартних підручників і традиційної подачі.” — каже Аліна Козачишин, сценаристка та ведуча Дистанційки.
Як Дистанційка вийшла на масового глядача
На початку команда не чекала нічого особливого. Відео викладали у відкритий доступ скоріше з практичних міркувань, ніж із розрахунком на велике охоплення. 60 переглядів? Ну окей, головне — зробили класний контент.
Але потім сталося щось цікаве. На відміну від трендових роликів, які живуть у YouTube день-два, або тиждень, освітній контент працює за своїми правилами. Він накопичує перегляди поступово, тому що програма в школах не змінюється кожного року. Сьогодні тему вчить один клас, завтра — новий, через рік — ще один. Так ролики, які спочатку бачили кілька десятків людей, почали збирати сотні й тисячі переглядів.
“Як тільки відео стає потрібним для шкільної програми, одразу з’являються переходи, з’являються перегляди,” – пояснює Володимир Чалчинський.
Це як ефект доміно: спочатку учителі почали рекомендувати Дистанційку своїм учням, потім YouTube почав показувати відео в «Рекомендованих», а далі вже під’єдналися блогери.
Що ж далі?
Зараз Дистанційка працює над розширенням контенту.
“Ми почали з історії, української мови та літератури. Але хочеться більше. Наприклад, дуже хочеться фізику,” — каже Володимир.
Аліна додає:
“У школі є предмети, які нібито неможливо зробити цікавими. Але ми вже довели, що це не так. Якщо історія може бути захоплюючою, то чому не математика?”
Наразі, команда значно розширилася, і кожен її учасник вносить у “Дистанційку” трохи магії, гумору та власного стилю:
📌 Володимир Чалчинський — режисер, ведучий і актор. Людина, яка може пояснити найскладнішу тему так, що її зрозуміє навіть пес. А якщо не зрозуміє, то принаймні подивиться разом із вами.
📌 Сергій Аніпченко — монтажер і актор. Вміє нарізати не тільки відео, а й жарти, які роблять навчання схожим на крутий стендап. Тому у відео є динаміка, меми і трохи мантажної магії.
📌 Дмитро Поліщук — сценарист і актор, молодий історик, який додає наукову точність у випуски. Якщо ви думаєте, що історія — це просто набір дат, Дмитро готовий довести вам зворотне. Він знає всі деталі, нюанси і таємниці історичних подій, які навіть у підручники не потрапили.
📌 Аліна Козачишин-Чалчинська — сценаристка, ведуча і акторка. Людина, яка вміє зробити текст не просто правильним, а таким, що хочеться його дивитися, слухати і навіть цитувати. Вона знає, як заінтригувати глядачів, аби після перегляду вони бігли до бібліотек та книгарень.
Найближчим часом у планах — створення нових напрямків, розширення команди та ще більше відео. Так Дистанційка повертає освіті життя. І якщо майбутнє освіти — це повернення до сенсів, то цей проєкт рухається в правильному напрямку.