Люди часто повторюють, що діти «вбирають усе, як губка». Але чи замислювались ви, що насправді мається на увазі? Чи справді дитина приходить у світ наче чистий аркуш, на якому батьки пишуть свої правила і побажання? А може, в її характері, реакціях і навіть звичках уже закладені певні патерни, ще до того, як вона зробить перший подих?
Це питання вивчається вже не одне десятиліття, бо, якщо поведінка дитини виключно результат виховання, то ми нібито маємо повну відповідальність як батьки. Але що, якщо вона не лише наслідує наш приклад, а й приносить у світ свою власну «програму», набір реакцій, рис і схильностей? І ще складніше: навіть якщо ми справді демонструємо дитині хорошу поведінку, чи гарантовано вона її перейме?
На щастя, сучасна наука має на ці запитання конкретні відповіді й вони відкривають значно глибше розуміння того, як формується дитяча поведінка та як насправді ваш приклад впливає на неї.
Як гени впливають на особливості нервової системи і реакції дитини
Ще з раннього віку дитина народжується не як «чистий аркуш», а з певним набором генетичних особливостей, які впливають на її темперамент, емоційність, рівень імпульсивності й навіть схильність до агресивної поведінки. Це підтверджує дослідження Wang & Saudino, у якому взяли участь 304 пари однояйцевих та різнояйцевих близнюків віком близько 3 роки. У цьому дослідженні вчені вперше проаналізували, як гени та середовище формують здатність дітей до емоційної саморегуляції, а також як вона пов’язана з робочою пам’яттю (тобто здатністю зберігати та обробляти інформацію в короткострокові терміни).
Результати показали ось що:
🔸 Здатність дитини контролювати свої емоції (наприклад, не розплакатись одразу, коли щось не вдається) значною мірою залежить від генів. Тобто дитина вже народжується з певним рівнем емоційної «врівноваженості». І середовище, в якому вона росте, не дуже змінює цю базову рису.
🔸 Пам’ять «тут і зараз» або здатність утримувати в голові інформацію під час дії (наприклад, запам’ятати, що треба зробити кілька кроків поспіль) теж частково визначається спадковістю. Але тут важливу роль грає і домашнє середовище: підтримка, ритуали, щоденні звички.
🔸 І що найцікавіше: зв’язок між емоційною врівноваженістю та пам’яттю також «у крові», тобто формується ще до будь-якого виховання. Якщо дитина вміє краще стримувати емоції – вона зазвичай краще тримає інформацію в голові і навпаки.
Це означає, що такі риси, як здатність справлятись зі стресом, утримуватись від імпульсивних дій або швидко переключатись між завданнями, часто передаються спадково.
Як взаємодіють гени й виховання: коли діти впливають на батьків, а батьки на дітей
Інше велике дослідження, проведене командою під керівництвом David Reiss та колег пішло ще далі у виявленні того, що ми наслідуємо генетично, а що через повторення поведінки батьків.
🔸 Деякі риси дитини можуть впливати на поведінку батьків. Наприклад, якщо дитина дуже чутлива, збудлива або часто «заводиться», то це викликає у батьків більш сувору чи різку реакцію. Не тому, що батьки суворі за характером, а тому що з такою дитиною інакше не завжди виходить.
🔸 Особливості самих батьків мають значення. Якщо тато чи мама схильні до тривоги, дратівливості або занадто контролюють усе навколо – це впливає на дитину не лише генетично, а й через щоденні взаємодії. Малюк вловлює не лише слова, а й настрій, напругу, спосіб реагувати на складнощі.
🔸 Один і той самий стиль виховання не підійде для всіх. Наприклад, чіткі правила, розпорядок і «все по поличках» можуть заспокоїти дитину, яка схильна до тривожності. А от інша дитина з незалежним, допитливим характером може навпаки почати протестувати, замикаючись у собі або дратуючись.
🔸 Діти можуть виснажувати дорослих. Іноді дитина з важким темпераментом або особливими потребами може виснажувати навіть найстійкіших і найспокійніших батьків. У таких випадках дуже важливими стають стосунки між партнерами: взаємна підтримка, гумор і вміння підмінити одне одного. І ні, це не з вами щось не так. Просто діти бувають різні.
Усі ці висновки говорять про одне: виховання не односторонній процес, а постійна взаємодія, де дитина й дорослий налаштовуються одне на одного, пробують, помиляються, знову пробують. Не існує чарівної інструкції до дитини, бо кожна дитина унікальна, як і кожна родина.
Наслідування: чому діти повторюють не все, що бачать
Здається, все просто, показуєш приклад і чекаєш, що дитина його повторить. Але насправді діти зовсім не схожі на копіювальні машинки та мають внутрішній фільтр, через який пропускають усе, що бачать.
Наприклад, уявіть собі таке: двоє дітей бачать одну й ту саму сцену — мама мирно вирішує конфлікт у магазині. Одна дитина засвоює цю модель, іншій це не цікаво і вона відволікається на іграшку. Чому? Тому що наслідування працює не як “дивись і роби”, а “бачу, розумію, хочу спробувати”.
У масштабному дослідженні двійнят, McEwen та колеги виявили, що діти відрізняються у своїй здатності наслідувати не лише через спадковість:
🔸 Важливішим виявився індивідуальний досвід: скільки з дитиною граються, як часто вона чує живу мову, як дорослі реагують на її запитання.
🔸 Вміння наслідувати напряму пов’язане з розвитком мови, уяви та соціального розуміння. Тобто, щоб засвоїти щось із поведінки дорослого, дитина має не просто бачити дію, а має зрозуміти її сенс, уявити себе на місці іншого, передбачити результат.
🔸 Діти не повторюють одразу. Часто здається, що вони вас не чують, не дивляться і взагалі зайняті своїм. Але потім, у найнеочікуваніший момент, вони можуть відтворити побачене з дивовижною точністю. Бо процес аналізу і прийняття іде всередині: дитина збирає, порівнює, аналізує.
🔸 І ще: діти самостійно обирають, кого наслідувати. Якщо дорослий викликає довіру, відкритий, спокійний, то дитина швидше прийме його модель. Якщо поруч постійна напруга чи недовіра, то процес сприйняття і наслідування гальмується. Навіть хорошу поведінку в такому випадку може просто знести вітром.
Тож наслідування, не так спостереження, як активне пізнання, тож просто показати буде замало. Необхідно постійно показувати той чи інший приклад і створити умови, щоб дитина не тільки бачила, а ще й розуміла і відчула як своє.
Отже, якщо коротко: дитина не копія батьків, а окремий світ із власним набором замків та ключів до них. І батьки скоріше повинні налаштовуватись на хвилю своїх малюків, допомагати знайти найкращий варіант саме для дитини і її особливостей. Починати завжди варто зі знайомства, питань, спостережень та досліджень.
Хочете ще глибше зануритись у тему взаємин із дитиною? Радимо прочитати нашу статтю «Чому батьки не повинні бути “друзями” для своїх дітей». Там ми розповідаємо, як зберегти довіру без втрати авторитету.
