За плечима вже чотири роки повномасштабної війни. І в цьому стані, між надією та тотальним виснаженням, ростуть наші діти. Вони вчаться, дружать, дорослішають у світі щоденних сирен, уроків в укриттях, зіпсованих планів і постійної невизначеності. Проте психіка адаптується, знаходить способи витримувати, збирати себе докупи і жити далі життя. Але така адаптація має свою ціну.
Що відбувається з дітьми та підлітками, коли стрес не закінчується місяцями й роками? Чому тривога поступово стає новою нормою для дитинства і що ми можемо зробити, аби вона не стала незворотньою?
Що показує дослідження українських підлітків під час війни
У 2024 році в журналі JAMA Pediatrics було опубліковано перше масштабне національне дослідження психічного здоров’я українських підлітків під час повномасштабної війни. Його провела міжнародна команда науковців під керівництвом Ryunosuke Goto у співпраці з українськими фахівцями, зокрема Інститутом психіатрії Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Це дослідження охопило понад 8 тисяч підлітків й використало міжнародно визнані психологічні скринінгові інструменти, які застосовують у клінічній практиці в різних країнах. Тобто фіксувалися не стільки емоції, що діти переживали тут і зараз, бо у всіх бувають погані дні. А брали до уваги лише стійкі симптоми, які тривають довго, повторюються знову і знову та реально заважають дитині жити.
У вибірку увійшли підлітки віком від 15 років:
- ті, хто живе в Україні й навчається офлайн або онлайн;
- ті, хто вимушено виїхав за кордон, але продовжує навчатися в українських школах.
Один із перших висновків – психічне навантаження у дітей дуже високе, незалежно від того, де фізично вони перебувають. Війна не “вимикається” після перетину кордону, а залишається в тілі дитини, у її нервовій системі й постійному відчутті небезпеки та втраті опор.
Дослідники також виявили, що тривожні, депресивні, травматичні симптоми не зосереджені лише в регіонах активних бойових дій. Високий рівень емоційного виснаження фіксується по всій Україні. Тобто ми маємо справу не з локальною проблемою, а з масовим досвідом життя в умовах тривалого стресу.
Такий тривалий стрес може формуватись не тільки безпосередніми обстрілами і небезпекою, а також рядом факторів, які варто враховувати.
- розлука з батьками або близькими;
- вимушене переселення;
- втрата звичного ритму життя і стабільності;
- постійна присутність війни в новинах і соцмережах;
- відчуття невизначеного, крихкого майбутнього.
Все це разом створює стан, у якому тривога вже перестає бути лише реакцією на окрему подію, а поступово стає фоном життя. Саме тому автори дослідження наголошують, що психічне здоров’я українських підлітків потребує системної підтримки вже зараз.
Чому тривога закріплюється
Психіка під час війни робить те, що вміє найкраще — пристосовується. Але коли стрес триває роками, ця адаптація поступово починає виглядати як норма і тривожність стає її частиною.
👉 По-перше, у стресу немає чіткого кінця. Коли небезпека то зникає, то знову повертається у вигляді тривог, обстрілів чи новин, нервова система постійно напружена. Вона не встигає розслабитися і відновитися, бо не знає, коли це можна зробити без ризику.
👉 По-друге, діти живуть у полі напруги дорослих. Навіть якщо батьки намагаються не показувати страх, діти відчувають втому, тривогу, роздратування, нестабільність. Вони зчитують це з інтонацій, реакцій, з того, як дорослі поводяться, говорять або навіть мовчать.
👉 По-третє, у дітей стало набагато менше опор. Школа змінюється або переходить в онлайн, друзі роз’їжджаються, плани скасовуються. Те, що раніше давало відчуття стабільності давно не працює. Тому тривога стає нормальною реакцією на життя без стабільних орієнтирів.
Що ми можемо зробити зараз
Здається, що для того, аби працювати із наслідками тривалого стресу потрібно щось глобальне. Проте достатньо доволі простих кроків, які будуть регулярно повторюватись і створювати опору, знижуючи напругу. Елементарна щоденна підтримка сьогодні допоможе відновитися психіці дитини швидше і якісніше, коли війна нарешті закінчиться.
☂️ Передбачуваність як базова опора.
Однією з головних потреб нервової системи є передбачуваність. Йдеться про прості речі: більш-менш сталі ритми дня, зрозумілі домовленості про дії під час повітряних тривог, проговорені наперед зміни.
☂️ Визнання емоцій.
Коли дорослі називають різні стани вголос, а не лякаються їх – це знижує внутрішню напругу дитини. Фрази на кшталт «я бачу, що тобі зараз страшно» або «я бачу, що ти злишся і розумію чому » допомагають дитині відчути, що з її внутрішнім досвідом можна бути в контакті, а не боротися з ним на самоті.
☂️ Робота з тілом як умова відновлення.
Тривога часто проявляється через тіло: порушений сон, напруження, втома, труднощі з концентрацією. У такому разі підтримка має починатися з того, щоб допомогти дитині знову відчути своє тіло. Прогулянки і активності, техніки ритмічного дихання, фокус на присутності «тут і зараз» через тілесні вправи, допомагають нервовій системі хоча б частково вийти з режиму постійної напруги.
☂️ Інформаційне середовище.
Новини, тривожні розмови дорослих, дописи в соцмережах підтримують стан напруги навіть у відносно безпечних умовах. Водночас повне уникання теми війни є нереалістичним і може навпаки посилювати тривогу. Оптимальним стає підхід, коли інформація дозується, пояснюється простою мовою і не витісняє живий контакт із друзями та рідними.
☂️ Вчасна фахова допомога.
Попри важливість підтримки в сім’ї, зараз цього може бути недостатньо. Звернення до психолога чи психотерапевта не має бути крайнім заходом чи ознакою провалу. Адже спеціаліст може дати інструменти для саморегулювання та підтримки, щоб тривога не стала звичною реакцією на навколишній світ.
Ми не можемо забрати у дітей досвід війни, він уже став частиною їхнього життя, пам’яті, тілесних реакцій і способів дивитися на світ. Але ми можемо впливати на те, як саме цей досвід у них закріпиться. Чи стане тривога фоном, з яким доведеться жити роками, чи залишиться реакцією, що поступово втрачає силу в безпечнішому середовищі. Тому так важливо не чекати, коли нарешті війна закінчиться і можна буде почати відновлення нормального життя, а допомогти нашим дітям віднайти опору вже зараз.
