Час летить так швидко, світ змінюється кожні десять років майже до невпізнаваності, а ще ж наче вчора ми виходили у двір грати в «квадрат» чи в козаків-розбійників. І хто тоді міг подумати, що колись будемо згадувати це як окрему епоху. Двір тоді не здавався чимось особливим, це просто було місце, де після школи збиралися діти та грали.
Ми зібрали популярні ігри в які грали сучасні батьки і їх батьки, щоб пригадати, трохи поностальгувати, а можливо й передати якісь ігри далі у спадок.
Класики
Класики малювали прямо на асфальті крейдою або камінцем. Найчастіше це був ланцюжок із квадратів: одинарні клітинки чергувалися з подвійними, де можна було ставати на дві ноги. Вгорі малювали півколо або прямокутник — “небо” чи “дім”.
Гра починалася з того, що дитина кидала камінчик у першу клітинку. Камінчик мав впасти всередину квадрата, не торкнувшись ліній. Потім гравець стрибав по всіх клітинках по черзі: на одну ногу в одинарних, на дві — у подвійних. На клітинку з камінчиком наступати не можна було, її потрібно було перестрибнути.
Дійшовши до “неба”, гравець розвертався і стрибав назад тим самим шляхом. На зворотному шляху, стоячи на одній нозі, потрібно було нахилитися й підняти камінчик, не втративши рівноваги і не наступивши на лінію. Якщо це вдавалося — гравець кидав камінчик у наступну клітинку і проходив маршрут знову.
Помилкою було, якщо камінчик опинявся на лінії або дитина втрачала рівновагу, чи наступала на межу. Це означало кінець ходу, і черга переходила до наступного. Перемагав той, хто першим “пройшов” усі клітинки від початку до кінця.
Камінці
Камінці одна з найдавніших ігор, відомих ще з античних часів і зустрічається у різних культурах. Її варіації існували в Греції та Римі, де грали з плодовими кісточками чи дрібним камінням, а згодом вона поширилася по Європі та дісталася України. В цю гру грали навіть наші пра-пра бабусі й дідусі.
П’ять невеликих камінців клали на землю або лавку. Один із них підкидали вгору і, поки він був у повітрі, потрібно було встигнути підняти з землі інші — спочатку по одному, потім два чи більше і зловити підкинутий тим самим рухом руки. Важливо було не впустити камінець та не збити послідовність.
Резиночка
Дві дитини ставали навпроти й натягували резинку на ноги, третя стрибала, виконуючи задану послідовність рухів. Починали зазвичай із рівня кісточок, поступово піднімаючи резинку вище — до колін, стегон або талії.
Фігури потрібно було запам’ятати й повторити без помилок: збився з руху, заплутався або не зачепив резинку в потрібний момент — черга переходила до наступного. Комбінації могли відрізнятися від двору до двору, але принцип гри залишався однаковим.
Козаки-розбійники
Перед грою всі ділилися на дві команди: козаків і розбійників. Розбійники мали час, щоб розбігтися й сховатися на визначеній території — це міг бути не один двір, а кілька сусідніх, підвали, гаражі, кущі, дитячі майданчики.
Після цього козаки вирушали на пошуки. Завданням було знайти розбійників, схопити й доправити на “базу”, де вони утримувалися до кінця гри. Розбійники могли тікати, ховатися, змінювати схованки, домовлятися між собою. У деяких варіантах гри існували паролі або можливість “визволити” спійманих товаришів. Гра могла тривати дуже довго і часто охоплювала велику територію, саме тому в козаки-розбійники часто грали діти різного віку, а старші брали на себе роль організаторів.
Ножички
Для гри потрібен був ніж і шматок землі (пісок або ґрунт) куди лезо могло легко встромлятися. На землі креслили коло або довільну фігуру, яку ділили між гравцями. Кожен по черзі кидав ніж так, щоб він встромився в землю на “територію” іншого гравця.
Якщо ніж встромлювався в землю, гравець міг “відрізати” собі частину території, проводячи лінію від місця, куди потрапив ніж. Мета гри полягала в тому, щоб поступово захопити якомога більшу ділянку, витіснивши суперників.
Якщо ніж падав або не встромлявся, то хід втрачався. Попри очевидну небезпеку, ножички були поширені серед дітей 10–14 років і сприймалися як спосіб перевірки сміливості й спритності.
Квадрат
«Квадрат» у першій половині 90-х був майже символом міського двору, особливо в Києві та інших великих містах. На асфальті крейдою або камінцем креслили чотири однакові квадрати, з’єднані між собою в один великий. У гру грали м’ячем. Усі гравці ставали кожен у свій квадрат. М’яч запускали й по черзі відбивали ногою, коліном або будь-якою частиною тіла, крім рук. Завдання — перекинути м’яч у квадрат іншого гравця.
М’яч міг впасти в один квадрат лише один раз. Якщо він торкався землі вдруге в тому самому квадраті, або гравець не встигав його відбити – цей гравець вибував із раунду. Так само відбувалося, якщо м’яч виходив за межі намальованого поля або до нього торкалися руками. Після вибування одного з гравців гра продовжувалася між тими, хто залишився. Раунд тривав доти, доки не залишався один переможець.
Наліпки, тимчасові тату та вкладки у жуйках
Turbo, Love Is, Boomer — ці назви добре пам’ятають ті, чиє дитинство припало на 90-ті. Вкладки або наліпки з жуйок не просто збирали, ними ще й грали.
Гравці домовлялися, скільки вкладок ставлять на кін і викладали їх стосом або рядком на асфальті чи лавці, далі по черзі били по стосу долонею. Завданням було – перевернути вкладки догори малюнком. Усе, що перевернулося – забирав той, хто бив. Те, що залишалося лежати у початковому положенні – переходило до наступного гравця. Гра тривала доти, доки хтось не забирав усе або доки не вирішували зупинитися.
Кепси
У другій половині 90-х у дворах з’являється нова гра — кепси. Це були круглі фішки з картону чи пластику з малюнками героїв мультфільмів, коміксів або просто яскравими візерунками. Їх можна було дістати з упаковок чипсів, як доповнення до жуйок або купити в магазинчику “Преса”.
Грали зазвичай на асфальті або на підлозі. Учасники складали стос кепсів малюнком донизу, а потім по черзі били по ній товстішою фішкою “слімером”. Якщо після удару кепси переверталися — гравець забирав ті, що лежали малюнком догори.
Ще одна поширена версія без слімерів, де гравець брав увесь стос в руки і з силою кидав її об підлогу або асфальт, щоб кепси розлетілися і перевернулися. Кепси збирали, обмінювали, вигравали й програвали, у когось вони були десятками, а хтось постійно просив батьків докупити ще хоча б кілька штук.
Навіщо ми це згадали
Ми писали про ці ігри не тільки заради ностальгії, а й для того, щоб пригадати, як у дворі ми вчилися домовлятися, грати чесно, програвати гідно, підтримувати одне одного, вигадувати нові правила, підлаштовуватись і водночас просто бути собою.
Це частина досвіду, яка живе лише в пам’яті і, можливо, допоможе згадати, як це бути дитиною, щоб шматочок того самого рідного двору не загубився остаточно.
