З початку повномасштабного вторгнення тисячі українських дітей були незаконно вивезені на територію росії. У 42-му звіті щодо України ООН описує, як дітей системно забирали з родин, інтернатів, окупованих територій, фактично вириваючи з їхнього життя. Частину дітей уже вдалося повернути й кожне таке повернення – окрема складна історія, що має величезну цінність. Але повернення це ще не кінець історії, адже жахливий досвід депортації не зникає в той момент, коли дитина знову опиняється в Україні.
Тому сьогодні важливо говорити не лише про те, як повернути дітей, а й про те, як їм жити далі. Як повернути відчуття, що їхня мова, ідентичність, досвід мають право на існування та яку роль у цьому відіграє школа, як перше стабільне середовище, що в ньому опиняється дитина після повернення.
У цій статті ми говоритимемо про те, що саме переживають діти, депортовані до росії і повернуті в Україну, як цей досвід впливає на їхню психіку та чому реінтеграція такий довгий і дуже тонкий процес.
Досвід депортації та його вплив на психіку дитини
У звітах ООН і UNICEF досвід депортованих українських дітей описується як тривале перебування в умовах повної втрати контролю. Саме ця втрата стає ключовою точкою, що визначає подальші психічні реакції дітей уже після повернення.
Ми виділили основні аспекти цього досвіду й те, як саме вони впливають на психіку.
Раптове вилучення зі звичного життя → розрив відчуття безперервності. Дітей забирали без пояснень і підготовки. Події не мали початку, середини й логічного завершення. Психіка в таких умовах перестала сприймати життя як цілісну історію і перейшла у режим коротких реакцій: «небезпечно / безпечно», «мовчати / реагувати». Такий базовий механізм виживання.
Відсутність інформації → постійний стан очікування. Дитина не знала, де вона, на який час, хто ухвалює рішення і що буде далі. Така невизначеність сформувала внутрішній стан постійної напруги, ніби щось має статися, але незрозуміло що саме. У цьому стані психіка не відновлюється, а лише підтримує мінімальний рівень функціонування.
Жорстко регламентоване повсякдення → втрата ініціативи. Коли рішення ухвалюються виключно за дитину, а правила можуть змінюватися без пояснень, формується адаптивна стратегія: не висовуватися, не ставити запитань, бути непомітним. Це ефективно для виживання в небезпечному середовищі, але згодом ускладнює повернення до самостійності.
Вилучення з українського мовного й освітнього простору → підрив ідентичності. Навчання відбувалося за програмами, де Україна не існувала як окрема країна, а мова й культура стиралися або підмінялися. Навіть для дітей, які вдома спілкувалися російською, це важко: зникають звичні назви, контексти, замінюються сенси. На місці чогось “свого” рідного починало формуватися відчуття порожнечі, коли все складніше дати відповідь на питання «хто я» та «звідки я».
Тривале перебування в стані підпорядкування → відкладені реакції. Багато емоцій не могли проявитися під час депортації, бо це було небезпечно. Тому вони не зникли, а «збереглися» і часто проявляються вже після повернення у вигляді різких емоційних реакцій, виснаження або труднощів із регуляцією почуттів. Це не погіршення стану, а ознака того, що психіка нарешті отримала можливість реагувати.
Як школа допомагає дітям інтегруватися після депортації
Після повернення в Україну школа стає першим місцем, де дитина знову має жити «за правилами». Саме тут стикаються дві реальності: внутрішній досвід дитини, сформований у режимі виживання і зовнішні очікування, оцінки, дисципліна, соціальні ролі. Від того, як школа витримає цю зустріч, багато в чому залежить, чи зможе дитина поступово вийти з травматичного режиму.
Найважливіше, що варто розуміти: інтеграція – це не повернення до “норми”, а створення нової, яка врахує весь багаж дитини.
1. Передбачуваність важливіша за вимоги
Для дитини, яка пережила депортацію, стабільність – основна умова, за якої психіка поступово виходить із режиму виживання. Чіткий розклад, зрозумілі правила й передбачувані реакції дорослих допомагають повірити, що середовище не зміниться раптово.
Що допомагає:
- озвучувати правила вголос і не змінювати їх ситуативно;
- заздалегідь попереджати про будь-які зміни: контрольну, новий формат завдання, заміну вчителя (якщо це можливо);
- пояснювати логіку вимог: чому саме так;
- реагувати на помилки однаково спокійно сьогодні, завтра і через місяць.
2. Право на особистий темп
Після депортації психіка дитини витрачає значну частину ресурсу на базову саморегуляцію. Через це навчальне навантаження, яке для інших дітей є звичним, може відчуватися як надскладне. Зовні це може виглядати як повільність, апатія або емоційні зриви, та варто пам’ятати, що це не саботаж і не лінь, а адаптація.
Що допомагає на практиці:
- дозволяти починати з мінімального обсягу завдань і поступово його збільшувати;
- погоджувати індивідуальний темп здачі робіт без публічного акценту;
- оцінювати не лише результат, а й сам факт участі в уроці;
- давати можливість обирати форму виконання (усно, письмово, частинами).
3. Право на помилку без наслідків
У середовищі, де будь-яка помилка могла мати серйозні наслідки, страх стає способом виживання. Якщо школа підсилює цей страх через осуд, публічні виправлення та вимоги “нормальності”, дитина знову обирає мовчання як безпечну стратегію.
Що допомагає:
- виправляти помилки індивідуально, а не перед класом;
- прямо проговорювати: «Тут можна помилятися»;
- давати можливість перепитувати кілька разів без роздратування;
- заохочувати спробу, навіть якщо відповідь неправильна.
4. Мова й ідентичність як ресурс
Повернення до української мови та освітнього простору не завжди відбувається автоматично. Для частини дітей це болісний процес, пов’язаний із соромом, внутрішнім конфліктом і страхом бути осміяним. Якщо мова стає інструментом контролю або «перевірки правильності» – то це лише посилює напругу.
Що допомагає на практиці:
- не прив’язувати мовні труднощі до оцінки особистості;
- дозволяти дитині говорити так, як вона може, не перебиваючи;
- підкреслювати, що мова допомагає ментально повернутись “додому” і не має бути іспитом на «правильність».
5. Контакт із дорослим важливіший за програму
Для дитини, яка втратила контроль над власним життям, один стабільний дорослий у школі може стати точкою опори. Це не обов’язково психолог, такою людиною може стати класна керівниця, вчитель математики або куратор, який уважний до стану дитини.
Що допомагає:
- мати конкретну дорослу людину, до якої дитина може звернутися з будь-яким питанням;
- помічати зміни в поведінці, а не лише успішність;
- не тиснути запитаннями, але залишати можливість для розмови;
- інколи просто запитувати: «Як ти сьогодні?» — без вимоги відповіді.
Повернення до навчання після депортації – це тривалий процес, у якому школа може або поступово повернути дитині відчуття контролю, голосу й безпеки, або ненавмисно відтворити ті самі механізми, з яких вона щойно вийшла. І саме в цьому ключова відповідальність освітнього середовища: не вимагати швидкого одужання, а створювати умови, в яких відновлення стає можливим.
Віра та любов, терплячість до будь-яких проявів дають можливість поступово відновитись від жахіть, які пережили діти. Тож спільними зусиллями ми зможемо підтримати зцілення і дати шанс на нормальне життя в рідній Україні.
