У 90-х тато рідко з’являвся на батьківських зборах. У 2020-х — веде телеграм-канал «Як бути татом», ходить у декрет і записує рілси про дитячі істерики. І це не фантастика, не скандинавські країни, а сучасна Україна.
У цій статті ми простежимо, як за 35 років змінився образ українського батька: від мовчазного «годувальника» до людини, яка вміє обійняти, заспокоїти, побути поруч, поговорити. І покажемо, чому така еволюція — це не просто особиста історія, а частина великої культурної зміни.
1990-ті: Тато на відстані
У 90-х український тато був, швидше, фігурою фону. У родині присутній, але не включений активно, а у вихованні скоріше “головний по ременю”, ніж по історіях перед сном. Така модель не виникла сама собою, вона виросла з кількох глибинних причин.
👉 Отакий от спадок совєцької системи, у якій батьківство не мало особливої цінності. “Герой праці” мав бути на роботі, а не вдома. Турбота про дитину – то вже була “жіноча справа”, навіть якщо йшлося про сина. Суворий, мовчазний тато, якого поважаєш, бо трохи боїшся. Саме така модель передавалась із покоління в покоління.
👉 А ще й економічна турбулентність 90-х. Багато чоловіків втратили стабільну роботу, але не втратили відчуття, що саме вони повинні “тягнути” все на собі. Це породжувало величезний тиск і часто відчуженість, через невпевненість і виснаження. Чим більше труднощів, тим менше залишається ресурсу на близькість.
👉 Ну і, звісно ж, відсутність суспільної підтримки нових ролей. Не було книжок, спільнот, кампаній чи прикладів, які показували б інший образ батька. Навіть якщо хтось і хотів бути ближчим із дітьми, то банально не розумів, як це робиться.
Тож тато 90-х не мав дозволу на близькість й ніжність — ні внутрішнього, ні соціального. Але саме в цих умовах почав визрівати запит на зміни. І вже у 2000-х з’явились перші тріщинки в цьому образі.
2000–2010-ті: Перші тріщинки в камені
На початку 2000-х батьківство в Україні ще залишалось справою “не чоловічою”. Але щось уже починало змінюватись. Якщо тато 90-х був фігурою мовчазною, то тато 2000-х — уже спостерігав, чув та іноді навіть питав “як справи” не для галочки, а із щирої цікавості.
І ці зміни не впали з неба. Адже, виросло нове покоління чоловіків, які самі пам’ятали, як це не отримати достатньо тепла від батька. І частина з них почала ставити собі запитання: «А чи хочу я бути таким самим?»
Також, відкрився доступ до нової інформації. Українці почали активніше читати західну літературу, дивитись фільми, де батько не просто мовчить у кріслі, а піклується, сумнівається, обіймає. Це почало зрушувати уявлення про “нормального” батька.
Звісно, змінився сам формат родини. Більше людей почали жити у партнерстві, де обоє не тільки працюють, а й ділять побут і виховання. Це вимагало від татусів більшої включеності і не лише у “вирішення конфліктів”, а й у буденному: відвести в садочок, погодувати, посидіти поруч під час хвороби та пограти разом.
Звісно, не йшлося про масове перетворення. У 2000-х тато з дитиною на прогулянці все ще викликав здивування. Але це вже не був абсурд, радше приємна несподіванка. Так з’явилась перша тріщина в старому образі тата, який тримався століттями. І саме в ці роки почав формуватись запит на нову модель: тато, який не просто «є» номінально, а тато, який активно присутній в житті дитини.
2010–2020-ті: Тато поруч
У 2010-х українське батьківство вийшло з тіні. Тато, який колись “тільки працював”, почав не просто “допомагати мамі”, а бути рівноцінним батьківським авторитетом. У парках стало більше чоловіків із дитячими візочками, у блогах та форумах більше історій від тат, а в сім’ях більше моментів «тато з дитиною».
Цьому посприяло кілька речей.
👉 В першу чергу поширення ідей усвідомленого батьківства. У мережі з’явились перші українські блоги про психологію дітей, стосунки з татами, теорії прихильності, емоційний інтелект. Замість того, щоб застосовувати суворі методи виховання і намагатись зробити дитину “сильною” через заборони, батьки почали казати “я поруч”, надаючи дитині право на емоції і слабкість.
👉 З’явились соціальні ініціативи. Кампанія «СуперТато може» та інші ініціативи, такі як «Татова школа», допомогли змінити уявлення про батьківство, показавши, що бути чутливим татом — це не лише нормально, а й дуже по-чоловічому. Вони підтримували ідею, що батьки мають право активно долучатися до виховання, не боячись проявляти емоції. Поступово зникав сором за сльози, за візочок, за будь-яку «непрофесійність» у догляді.
👉 І довгоочікувані зміни в законодавстві. У 2019 був поданий і 2021 році набув чинності закон №1401-ІХ, який закріпив право чоловіка на декретну відпустку на рівні з жінкою. Крім того, тати отримали можливість взяти 14 днів оплачуваної відпустки при народженні дитини. Це невеликий, але символічно потужний крок. Держава вперше офіційно визнала — тато має бути поруч не тільки фінансово, а й фізично та емоційно.
Тато 2010-х уже не виглядав як герой. Він був звичайний у плямах від пюре, з втомленим обличчям, але з теплом у голосі, коли говорить про доньку чи сина. І саме в цьому була його сила.
Сучасний тато: між фронтом і домом
Бути татом сьогодні, це інколи балансувати між кількома реальностями. Один тато готує сніданки і веде доньку на айкідо. Інший за 700 кілометрів, у броніку, з іменем дитини, вишитим на підкладці. Хтось обирає подовжену відпустку, щоб бути поруч у перші роки життя дитини. А хтось переживає, як голос сина змінився за місяці відсутності.
Після початку повномасштабної війни чоловіки знову опинилися в ролі «захисників», буквально. І багато родин знову зіткнулися з тією самою болючою порожнечею, що була знайома ще з 90-х: коли тато ніби є, але фізично далеко. Проте, цього разу є одна важлива різниця. Емоційний зв’язок не зник, а навпаки став у тисячу разів дорожчим.
Покоління сучасних тат пробує говорити з дітьми про почуття, не боїться сказати «я сумую», шукає контакт, навіть на відстані, навіть в бліндажі. І дедалі частіше батьки відмовляються від образу «непохитного» на користь живого, присутнього, емпатійного. Такі тати ще не стали нормою. Але стали реальністю.
І трохи наперед
Ми не знаємо, коли саме тато знову стане тією людиною, яка щонеділі пече млинці й питає: “Ну, у тебе як справи?” Ми не знаємо, коли знову можна буде просто бути поруч, без повісток, без відеозвʼязку, без тривог.
Але ми дуже хочемо вірити, що це станеться. Що сучасні українські тати ще встигнуть повернутись не тільки фізично, а й у життя своїх дітей. Що зможуть тримати за руку на лінійці, а не на вокзалі. Що плакатимуть не від розпачу, а від щастя на останньому дзвонику, на першому концерті, в день весілля.
І що їхні діти побачать: тато — це не лише про силу, а й про ніжність, не лише про відповідальність, а й про присутність. І це стане нормою.
