Відповідальність за вибір, критичне мислення, інтелектуальна чесність і толерантність — лише частина ознак зрілої особистості. Дорослий автоматично не дорівнює зрілий, вік тут ні до чого. Сьогодні, до Міжнародного дня толерантності, говоримо саме про неї. І ні, це не «терпіти все на світі» й не «мовчати заради миру в чаті», а вміння жити поруч із різними людьми так, щоб ніхто не ставав меншовартісним: різні погляди — так; приниження й насильство — ні.
Толерантність часто карикатурять: «цензура», «слабкість», «пасивність». Ми ж покажемо протилежне: толерантність — це активні дії, домовленості, межі та відповідальність за власні слова. Вона потрібна не тому, що «треба бути добрими», а тому, що інакше спільноті не вижити.
Звідки це взялося
Толерантність у модерному сенсі народилася не з “доброти душевної”, а з дуже приземленої потреби зупинити кровопролиття. У XVI–XVII століттях Європа не раз вибухала війнами між християнами різних течій, насамперед між католиками та протестантами. Після років перетягування каната влади та незліченних жертв, люди почали шукати спосіб зменшити насильство.
Так з’явилися перші політичні компроміси: у Франції Нантський едикт дозволив гугенотам молитися й жити спільнотою, у Центральній Європі Вестфальський мир закріпив право князівств обирати віру самостійно, а в Англії після громадянських війн і Славної революції ухвалили Акт про віротерпимість. Спільна логіка цих рішень була проста: «іншим» дозволяють існувати, але на обмежених умовах, аби не починалося нове полювання на відьом.
Саме тоді закріплюється те, що назвали toleration — рання версія толерантності в рамці «негативної свободи». Це означало, що більшість може не схвалювати чужі переконання, але держава свідомо утримується від примусу та покарань. Інакшість не переслідують, їй дають право бути, хоча до повної рівності та визнання ще далеко.
Пізніше на цьому фоні з’являються ідеї, які зміцнюють досягнутий мінімум і поступово розширюють його до сучасного змісту:
- Поет та публіцист Джон Мілтон (1644 р., «Areopagitica») виступає проти попередньої цензури. Адже коли тексти розвертають ще до друку, різні погляди просто не доходять до людей. Тому він захищає свободу друку як умову чесної публічної розмови й так відкриває простір, де інакшість не придушують у зародку.
- Філософ Джон Локк (1689–1690 рр., «Лист про толерантність») працює з наслідками релігійних конфліктів. Показує, що переконання в справах віри не підкоряються наказам, тож церква та держава мають тримати дистанцію. Завдяки цьому ідея «не караємо за інакшість» переходить із ситуативної поблажливості в політичний принцип захисту людини від примусу.
- Письменник і мислитель Вольтер (1763 р., «Трактат про толерантність») реагує на трагедію Жана Каласа. Протестанта, помилково страченого під час релігійної істерії та показує ціну фанатизму. Він наполягає на гарантіях безпеки для меншин, тому толерантність рухається від «терпимо, коли це нам вигідно» до правил та інституцій, що стримують несправедливість.
- Філософ Іммануїл Кант (1784 р., «Що таке Просвітництво?») закликає «насмілься думати сам і говорити про це вголос», але так, щоб поважати інших: свобода висловлюватись існує доти, доки не принижує і не шкодить.
Крок за кроком «терпимо, бо так спокійніше» перетворюється на «поважаємо й захищаємо різноманіття як норму спільного життя». У ХХ столітті цей зсув дістає міцну опору після конкретних трагедій — насамперед Голокосту та злочинів Другої світової війни, а згодом й інших геноцидів та масових переслідувань.
Світ вивчив гіркий урок, тож важливо було раз і назавжди зафіксувати цей болючий досвід у правилах. Де кожна людина має рівну гідність і рівні свободи, та не може бути «меншою» через віру, походження, стать чи орієнтацію. Ця ідея входить у Загальну декларацію прав людини 1948 року, конституції багатьох країн і конвенцій, а також в практику інституцій: суди, парламентські процедури, політику шкіл та університетів.
Як розвинути в собі толерантність
Толерантність не з’являється сама по собі в один прекрасний день, це набір навичок, які ростуть із щоденних дрібниць. Вони необхідні, щоб ми могли жити поруч і працювати разом без принижень, говорити чесно й по суті, вирішувати конфлікти без зневаги й агресії, перетворити нарешті «права на папері» на реальні можливості для кожного — і ростити дітей у культурі, де різноманіття не лякає, а робить нас сильнішими. Розберемо кілька типових ситуацій, які можна покращити за допомогою магії толерантності.
😣 Вербальна образа
«Ти взагалі розумієш, що пишеш? Це маячня».
Чому це проблема: оцінка людини принижує гідність і вмикає «режим оборони». У такому стані ніхто вже не слухає зміст, тож діалог про факти й рішення не відбувається.
👍 Як краще: «Ось у цьому місці я не погоджуюсь, бо маю інші дані. Ось посилання на дослідження. Звіримося?». Це зберігає гідність співрозмовника, переводить розмову на факти, що можна перевірити та підвищує шанс дійти рішення.
😣 Ксенофобія / стигма за походженням
«Приїжджі лише займають робочі місця і все псують».
Чому це проблема: це узагальнення за походженням і знецінення людей. Воно відводить розмову від реальної проблеми ринку праці і підштовхує до дискримінаційних рішень (незаконних і неефективних).
👍 Як краще: «Я переймаюсь через нинішні проблеми на ринку праці. Зросла конкуренція на початкові позиції; думаю потрібні чіткі критерії й підтримка входу в професію.» Так ви чесно озвучуєте проблему ринку праці й одразу ведете розмову в конструктив.
😣 Сексизм / приниження за статтю
«Ну що з неї взяти — одні емоції, а не логіка».
Чому це проблема: така фраза приписує «нелогічність» не конкретному аргументу, а цілій людині через її стать. Це запускає упереджені очікування (її ідеї сприймають гірше ще до обговорення), створює «ефект охолодження» — людина менше бере слово, уникає відповідальних задач, гірше оцінюють її роботу за ті самі результати. У команді це знижує різноманіття думок і якість рішень; юридично й етично — це дискримінація.
👍 Як краще: Якщо сексистська фраза стосувалась якоїсь помилки у судженнях, чи роботі, то можна сформулювати «Мені здається тут є помилка. Чи можна дізнатись на які яку інформацію ти спиралась\спирався, щоб зробити ці висновки». Переводьте критику в площину змісту та доказів, відкриває простір для дискусії без упереджень.
😣 Гомофобія / патологізація
«Це ненормально, це треба лікувати».
Чому це проблема: коли людину описують як «несправну», це виправдовує приниження, булінг і насильство щодо неї. Мова формує середовище, тож від жарту до нападів всього декілька кроків.
👍 Як краще: «Я не розумію цієї теми. Можете порадити джерела, щоб розібратись?»
Так фокус зміщується з «хто правильний» на більш предметну розмову.
😣 Ейджизм / приниження за віком
«Ти ще маленький/молода — нічого не тямиш».
Чому це проблема: така фіксація на статусі відбирає право на голос, формує установку «мої думки неважливі», знижує сміливість брати відповідальність і пропонувати ідеї. У підлітків це ще й про розвиток — коли їх системно «затикають», вони вчаться мовчати навіть там, де мають рацію.
👍 Як краще: «Розкажи, як ти це бачиш. Давай разом перевіримо факти й можливі наслідки». Так ми визнаємо суб’єктність і дає безпечний спосіб мислити вільно.
😣 Перебивання / домінування голосом
Хто голосніше або більше говорить, того й правда.
Чому це проблема: гучніший чи впевненіший голос не дорівнює сильний аргумент. Коли перебивають, зникає рівний доступ до слова, частина досвіду губиться, а складні теми спрощуються до боротьби за “мікрофон”.
👍Як краще: Говорити по черзі, приблизно фіксований час; спершу давати слово тим, хто говорить рідше чи менше. Якщо хтось перебиває, то повертаємо слово попередньому спікеру. Таке просте правило робить обмін думками передбачуваним і справедливим, захищає тихіші голоси, підвищує концентрацію на змісті, а не на спосіб говорити.
Варто пам’ятати, що толерантність працює лише там, де є межа. Тож попри те, що толерантність – це про прийняття, розуміння і відкритість, все ж не можна давати можливість вільно висловлюватися особам, що принижують інших людей або пропонують відсіювати «не таких». Це і є парадокс толерантності: бути відкритим до різноманіття, але разом з тим суворим і категоричним до нетерпимих людей, що можуть заглушати решту голосів. Тому, відмовка «це просто моя думка» не працює, якщо після неї комусь стає страшно, боляче чи зачиняються двері можливостей. Тож нам варто тримати в фокусі ці принципи, щоб наші діти могли рости і жити в безпечному середовищі.
