Звісно, діти реагують на емоції дорослих, адже їхня безпека (фізична й емоційна) напряму залежить від того, наскільки стабільними, передбачуваними та уважними є ці дорослі. З вчителями дитина взаємодіє годинами протягом тижня, тому емоційний стан, настрій, рівень втоми, тривоги чи внутрішньої стабільності стає частиною навчального середовища.
Щоб розібратися, як добробут вчителя/ки впливає на успішність, залученість і мотивацію дітей, ми звернулися до огляду сучасних досліджень. Тож розгляньмо ключові висновки, які допоможуть нам зрозуміти, чому турбота про вчителів — це водночас турбота про дітей.
Як саме стан вчителя впливає на учнів
І тут ми будемо говорити не про погані дні, чи гострі емоційні реакції на окремі ситуації, які бувають у будь-кого. Ми поговоримо про хронічну втому, емоційне вигорання та як ці стани впливають на навчальні процеси.
Механізм №1. Регуляція нервової системи через дорослого
Перший урок. До школи діти приходять із зовсім різними емоційними станами. Хтось ще сонний і трохи роздратований, хтось добре підготувався й почувається впевнено, а в когось у голові досі вчорашня гра, де так і не вдалося пройти складний рівень. За кілька хвилин у класі утворюється справжній емоційний компот із різних інгредієнтів.
І тут з’являється вчитель, який має всіх налаштувати на одну хвилю навчання та ввімкнути в спільний процес. І вдалого хука для початку уроку недостатньо, адже діти більше реагують не на слова, а на атмосферу та емоції.
У науці це явище називають co-regulation — співрегуляцією. Йдеться про те, що діти частково вирівнюють свій емоційний і фізіологічний стан, орієнтуючись на стан дорослого поруч. Вони «зчитують» темп мовлення, інтонацію, паузи, передбачуваність реакцій. Коли вчитель спокійний і послідовний, клас отримує сигнал, що ситуація контрольована й безпечна, поступово налаштовуючись на навчальний режим.
Коли ж дорослий сам перебуває в стані хронічної напруги або виснаження, цей механізм починає давати збій. Діти підсвідомо зчитують, що середовище нестабільне, і в такій ситуації значна частина їхнього ресурсу йде не на урок, а на постійне «сканування» того, що відбувається навколо.
В результаті стає складніше зосередитися, утримувати увагу, важче включатися в нові процеси й перемикатися між завданнями. Дитина може виглядати неуважною, хоча насправді вона просто витрачає сили на те, щоб впоратися з напругою.
Механізм №2. Мотивація через емоційний контакт
Є доволі жорстокий експеримент, що, однак, дуже добре пояснює, за яких умов жива істота готова досліджувати світ, відійти від звичного та спробувати щось нове.
Маленьких мавпенят у цьому досліді забрали після народження в матерів і залишили в клітці з двома «замінниками». Одна фігура була із дроту і давала їжу, а друга була м’яка й тепла, проте не годувала. Логічно було б очікувати, що дитинчата триматимуться того, хто задовольняє базову потребу, тобто їжу.
Але не так сталося, як гадалося. До дротяної «мами» вони підходили лише на короткий час, щоб отримати їжу. Більшість же часу проводили біля м’якої, тулилися до неї й обіймались, після чого обережно цікавилися навколишнім простором.
Та це стосується не тільки мавпенят, бо ініціативу діти проявляють також лише тоді, коли їм є “куди повернутися” та на кого спертися. Дитина може сидіти на уроці, виконувати завдання і навіть отримувати цілком пристойні оцінки. Але ж питання не в цьому, а в тому, чи наважиться вона підняти руку, коли не впевнена у відповіді, чи спробує складніше завдання і чи ризикне помилитися, замість того, щоб просто пересидіти урок.
У школі цією «точкою повернення» часто стає вчитель. Саме його реакція часто визначає, чи виглядатиме помилка як кінець світу, чи просто стане частиною процесу дослідження. Вчитель в якого є ресурс створює простір для спроб і сумнівів, де діти прагнуть проявлятися та експериментувати.
Коли ж ресурсу немає, мотивація швидко здувається, завдання виконуються на рівні обов’язкового мінімуму та без азарту. Діти в таких умовах швидше здаються і поступово звикають до думки, що головне не зрозуміти, а просто знати правильну відповідь.
Механізм №3. Ким дитину бачать і ким вона стає
У класі дитина постійно отримує сигнали, за допомогою яких несвідомо формує уявлення про себе. І мова зараз не про формальне оцінювання знань, а про ледь помітні дрібниці. Як от, наприклад, теплий і терплячий погляд вчителя коли дитина відповідає на уроці, слова підтримки, якщо не вийшло одразу впоратись із завданням. Так працює соціальне дзеркало, дитина ніби дивиться на себе очима дорослого і поступово вибудовує уявлення про свої можливості й межі.
Можна подумати, що все залежить від того, що якої думки вчитель про того чи іншого учня. Але насправді все залежить від кількості терпіння, уваги й енергії, яку дорослий може вкласти у взаємодію. Тож коли вчитель у стабільному стані, є сили зосередитись на процесі, а не лише на результаті, бачити зусилля, а не помилки.
Коли ж вчитель хронічно виснажений, то його організм економить ресурси та звужує фокус уваги, намагаючись мислити категоріями, а не витрачати сили на індивідуальний підхід. І коли дитина поступово звикає, що від неї тут багато не чекають, вона просто перестає вкладатися, бо в її очах це втрачає будь-який сенс.
Питання, що стосується всіх
Усі ці механізми накладаються один на одний і можуть стати геть несприятливим фоном навчального життя. Саме тому стан вчителя не можна вважати виключно «приватною справою», коли йдеться не про окремі емоції, а про тривалу напругу, в якій людина працює щодня.
Тому підтримка вчителя вже не жест ввічливості, чи додатковий бонус, а спосіб зберегти цікавість та мотивацію учнів, щоб вони не просто вчились, а й думали, пробувати нове та помилятися. Вчасний відпочинок, можливість перевести подих, підтримка колег та адміністрації, співпраця та залученість батьків мають значно більший вплив на клас, ніж будь-що інше.
Важливо, щоб школа й батьки не опинялися по різні боки барикад, бо по центру цієї битви завжди буде дитина.
