Поки в Мелітополі дітей карають за слово «дякую», поки у Сватовому російські військові перевіряють шкільні щоденники, а в Бердянську вчителів змушують вручати кремлівські підручники, десь на зв’язку в Zoom тихо лунає: “Доброго ранку, діти.”
І це не просто початок нового дня, а маніфестація надії, що живе в кожному українському серці. Бо поки урок української мови звучить попри страх, тишу та зачинені штори і хоч одна дитина з окупованого міста пише есе про Олену Пчілку — ми ще не втратили зв’язок.
Ми знаємо: цю статтю можуть прочитати і ті, хто в окупації, і ті, хто в евакуації і ті, хто навчає підпільно, на власний страх та ризик. Це – для вас, адже ви тримаєте освіту. Ви тримаєте країну.
Ризиковано, але з Україною
У 2024 році, попри російську окупацію, понад 62 400 українських школярів із тимчасово окупованих територій продовжували навчатись в українських школах дистанційно. Такі дані надало Міністерство освіти і науки України міжнародній правозахисній організації Human Rights Watch.
Ці діти не в офіційних реєстрах, їх немає на фото зі шкільних свят, їхні уроки не починаються зі дзвінка. Інколи це голос у навушниках, PDF із домашнім завданням, стисле повідомлення в чаті. Часом, лише п’ять хвилин розмови, поки є світло й інтернет. Але цього достатньо, щоб триматися.
В той же час, на місцях інша реальність. Російська адміністрація в окупованих містах і селах нав’язує «нову» систему: російські підручники, викладання російською мовою, історія у викривленій інтерпретації, військовий вишкіл та пропаганда війни. Українську мову виключають повністю або залишають чисто формально, у вигляді необов’язкового факультативу.
Окупаційна влада вимагає від шкіл і батьків звітності: хто вчиться, хто навчає, хто саботує. У Мелітополі підлітка, який продовжував дистанційне навчання в українській школі та спілкувався українською мовою покарали. Йому вдягли мішок на голову, вивезли за межі міста й залишили йти додому пішки. Його батькам погрожували штрафами, затриманням або позбавленням батьківських прав, якщо вони не припинять онлайн-навчання за українською програмою чи не переведуть дитину до підконтрольної окупантам школи.
Деякі родини були змушені буквально ховати дітей, щоб ті не потрапили під тиск окупаційної системи. Human Rights Watch повідомляє про випадки, коли батьки приховували дітей, аби уникнути примусу до відвідування «російських» шкіл. Тим часом українські педагоги знаходили способи зберегти зв’язок з учнями: створювали нові акаунти в месенджерах, передавали завдання через приватні канали, адаптовували програми до доступних умов. Комунікація тривала обережно, часто через короткі повідомлення чи фрагменти розмов. Кожен контакт був ризиком, але водночас — точкою опори.
Освітян, які відмовлялися співпрацювати з окупаційною адміністрацією, переслідували. У Харківській області Human Rights Watch задокументувала випадки катувань, побиття й застосування електрошоку до вчителів. Частину затримували лише за те, що вони не погодилися передати офіційні документи української шкільної системи (особові справи учнів і вчителів, журнали обліку успішності й т.п.) або не підтримали запровадження російської програми. У багатьох районах, які опинилися під окупацією, педагоги працювали в атмосфері постійного тиску та страху не лише за себе, а й за своїх учнів, чиї імена могли зібрати для подальшого тиску чи мобілізації.
У звітах Human Rights Watch документуються випадки, коли окупаційні служби навідувалися до будинків учителів і батьків, щоб перевірити наявність українських книжок, зошитів, щоденників або збережені документи про українську освіту.
Попри це, система освіти трималася. Важливу роль зіграла платформа «Всеукраїнська школа онлайн», створена ще під час пандемії. До 2024 року вона налічувала понад 10 тисяч відеоуроків за державною програмою для учнів 5–11 класів. Паралельно народжувалась ціла мережа людської взаємодії. Освітяни, директори, волонтери, омбудсмени. Хтось координував доступ до матеріалів, хтось забезпечував новими пристроями, хтось допомагав організовувати безпечний зв’язок. Часто це був не просто процес навчання, а спроба залишити дітям хоча б щось рідне, навіть якщо зникало світло, інтернет або було небезпечно увімкнути звук.
А що далі? Новий навчальний рік для дітей з окупації
Поки частина країни повертається з літніх таборів і поволі скуповує приладдя для першого дзвоника, інша — мовчки чекає вересня. Для тисяч дітей із тимчасово окупованих територій залишаються болісно відкритими кілька простих запитань: чи буде зв’язок? Чи дозволять вчитися? Чи знову доведеться ховати зошити й прикидатися, що ти ніде й ні в чому не береш участі?
Згідно зі звітом Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, найбільша загроза для наступного навчального року для дітей з ТОТ — невизначеність. Поки освіта для дітей з ТОТ тримається більше на людській витримці, ніж на системних рішеннях, а кожен новий навчальний рік схожий на лотерею. Є школи, які працювали з такими дітьми весь час, але ніхто не знає, чи зможуть вони продовжити це восени.
Відповідно до нових вимог, для дистанційного навчання має бути окремий онлайн-клас зі щонайменше 20-ма учнями. У такому класі планується окремий розклад, своя команда вчителів та окрема звітність. Якщо дітей недостатньо, клас просто не відкривається. Якщо ж учитель вже веде уроки офлайн, йому можуть не дати онлайн-навантаження. У підсумку школи можуть втратити змогу підтримувати дітей з окупованих територій, а педагоги свою роботу. Деякі директори шкіл попереджають: до 60% їхніх вчителів ризикують залишитися без годин.
Але це ще не все. Діти, які три роки жили без української мови, тепер стикаються з бар’єром: треба складати НМТ, треба встигнути подати документи, треба вчитися. Тож вони не завжди знають, з чого взагалі почати. Навіть коли є бажання вступити до українського університету – немає алгоритму, як це зробити.
Звіт прямо каже: сім’ї з ТОТ часто дізнаються про освітні можливості запізно. А час іде. Якщо ви не встигли подати заявку на екстернат, не склали атестацію, не змогли потрапити до центру «Крим-Україна» або «Донбас-Україна» — то, можливо, доведеться чекати ще рік. Бо інструменти є, але система не завжди встигає підлаштуватися під реальність.
Найсуттєвіше, що ми дізнаємося зі звіту — це не лише перелік проблем, а й визнання: наразі в Україні немає єдиного координаційного центру, який би об’єднував усі зусилля для підтримки освіти дітей з тимчасово окупованих територій. Батьки намагаються знайти інформацію у чатах, вчителі через особисті контакти, волонтери у неформальних мережах. Та замість випадкового пошуку повинен існувати зрозумілий і сталий механізм допомоги. Бо діти в окупації не мають часу чекати, поки система остаточно сформується.
Попри все, є і добрі новини. Держава визнає проблему й сам звіт уже передано Міністерству освіти. Остаточні рішення щодо навчального року ще не ухвалено, накази досі на доопрацюванні. Це залишає простір для змін. Але часу небагато. Поки чиновники обговорюють принципи інклюзивності, на іншому кінці країни діти вже складають до рюкзака заряджений павербанк, аби 1 вересня мати шанс вийти на зв’язок.
І ми дуже хочемо, щоб цей зв’язок не обірвався. Щоб кожне «Доброго ранку, діти» звучало вчасно. Щоб замість страху були знання. Щоб жодна дитина не залишилася за бортом української освіти.
Ми в Dream School віримо, що дистанційна школа може бути не лише запасним варіантом, а повноцінною підтримкою і для тих, хто за кордоном, і для тих, хто в окупації, і для тих, кому просто потрібен інший формат. Саме тому ми створили «Дистанційку» — освітній YouTube-канал, який змінює уявлення про навчання, робить його доступним, безпечним і живим.
👉 Отут більше про те як виникла «Дистанційка»
