Цікавість до власного тіла у дітей з’являється раніше, ніж перші слова. Ще до того, як вони можуть щось запитати, вони вже торкаються, дивляться, досліджують. І все, що їм потрібно на цьому етапі — спокійне ставлення і прості, правильні слова.
Називати частини тіла своїми іменами — пеніс, вульва, анус — означає навчити дитину, що її тіло, у всіх деталях, гідне поваги та турботи. Що все, що стосується себе можна і потрібно говорити відкрито — без сорому й замовчування. Це не просто сучасна тенденція. Це основа для здорової самооцінки, довіри та безпеки.
Далі розповімо, чому це так важливо і як зробити правильні слова природною частиною щоденних розмов.
Чому ми не називаємо речі своїми іменами і до чого це призводить?
Коли ми навчаємо маленьку дитину пізнавати себе і світ, усе здається природним та простим – “це твоє око”, “це вушко”, “це пальчик”. Ми легко й спокійно даємо назви цим частинам тіла. Але варто дійти до інтимних органів і все ламається. Пеніс стає “перчиком”, вульва — “квіточкою” чи “пиріжечком”. А іноді взагалі перетворюється на загадкове “там”. Чому так відбувається?
🚩Сором, закладений поколіннями. У багатьох сім’ях теми тілесності, особливо інтимної частини, вважалися незручними або “забороненими”. Про них мовчали, або говорили непрямо, завуальовано. І навіть ті, хто зараз хоче виховувати дітей інакше, несвідомо іноді тягнуть цей досвід у власне батьківство.
🚩Ніяковість і страх “розбестити” дитину. Існує міф, що правильні назви інтимних частин тіла можуть “розбестити” малюка або пробудити зайвий інтерес. Насправді діти сприймають пеніс і вульву так само нейтрально, як руку чи ніс. Усе спотворення починається саме тоді, коли дорослі реагують на деякі частини тіла соромом і виділяють їх як щось табуйоване, що повинно обговорюватись пошепки.
До чого призводить сором і замовчування?
На перший погляд, використання слів на кшталт «перчик» чи «піся» може здаватися милим і нешкідливим. Проте такі назви не просто замінюють анатомічні терміни — вони створюють певне ставлення. Сором’язливість, уникання прямоти, напруження в голосі дорослого — усе це формує в дитини простий висновок: про деякі частини тіла краще не говорити. Бо це щось незручне, смішне або навіть заборонене.
Згодом така «зона тиші» розростається. Якщо про пеніс чи вульву не говорять — можливо, і запитувати не варто? Якщо щось незрозуміле, нове або неприємне — дитина може залишитися наодинці зі своїми переживаннями. Не через байдужість. А тому, що вона просто не знає, як це сформулювати — і чи взагалі це дозволено.
Ставлення до тіла як до чогось, про що не варто говорити, закладається не в підлітковому віці, а набагато раніше — у 2–4 роки, коли дитина починає усвідомлювати себе окремою людиною. Якщо в цей період вона не чує точних і спокійних слів, вона починає сприймати своє тіло як щось, чого слід соромитися. У підлітковому віці це може вилитися в страх запитувати, невпевненість у собі, тривожність або уникання контактів із лікарями, навіть у ситуаціях, коли допомога справді потрібна.
Але ризики виникають не лише в майбутньому. У дитинстві теж трапляються ситуації, коли важливо сказати: що болить, де некомфортно, чи хтось порушив особисті межі. Якщо про тіло ніколи не говорили прямо, дитина може промовчати — просто тому, що не знає, як це зробити.
Мовчання, яке дорослі сприймають як вихованість чи скромність, насправді позбавляє дитину важливого інструменту захисту — права голосу про своє тіло. І чим довше цей досвід триває, тим важче згодом навчитися довіряти собі, чути свої потреби й озвучувати їх без страху.
Як говорити про інтимні частини тіла без сорому і ніяковості?
Сором не зникає сам собою і з ним можна працювати. Особливо якщо розуміти, навіщо це. Ми не готуємо дитину до ранньої сексуальності. Ми просто вчимо її, що тіло — це нормально. Що всі його частини мають назви. І що про себе можна говорити прямо, точно й без страху.
Попрактикуйтеся наодинці
Так, серйозно. Спробуйте вимовити слова «вульва», «пеніс», «анус», коли поруч нікого немає — це хороша вправа. Перед дзеркалом, вголос, спокійно, без жартів. Якщо всередині стискається — значить, там сидить старий наратив. Повторюйте до того моменту, поки не зникне сміх або внутрішній ступор. Бо діти дуже добре вловлюють не лише слова, а й реакції.
Правильні слова в побуті
Не чекайте “особливого моменту”. Просто додайте ці назви до щоденних ситуацій: під час купання, одягання, походу до лікаря і скрізь де це доречно в побуті.
👉 «Пеніс — це частина тіла, яку треба мити щодня, як руки чи шию».
👉 «Пам’ятай, що вульву треба витирати спереду назад».
Такі фрази не шокують дитину. Вони шокують лише дорослих, які не звикли їх чути.
Не бійтеся розгубитись
Якщо дитина поставить запитання, на яке ви не знаєте, як відповісти — це нормально. Можна чесно сказати: «Я не знаю, але дізнаюся і розкажу тобі». Це не зменшує вашу авторитетність. Навпаки — показує, що ви чесні, спокійні й відкриті до розмов.
Якщо все одно важко — шукайте підтримку
Є книжки, які допомагають знайти правильні слова там, де поки не вистачає своїх. Наприклад, «Як улаштоване моє тіло» лікаря Мішеля Сімса — чудовий варіант для спільного читання з дитиною. У книжці просто і з повагою пояснюється, як працює тіло, включно зі статевими органами і чому всі його частини важливі.
Важливо памʼятати: нам не потрібно бути ідеальними. Не обов’язково одразу знати всі відповіді чи звикнути до анатомічної мови за один вечір. Але ми можемо бути поруч. Можемо говорити з повагою, не сміятися там, де ніяково, і не тікати від тем, які самі здаються незручними.
Діти не чекають від нас всезнання. Вони чекають чесності й спокою. Вони хочуть знати, що тіло — це нормально. Що пеніс та вульва — це не “щось соромне”, а такі самі частини тіла, як рука чи коліно. І водночас, що ці частини тіла особисті й до них можуть торкатися тільки мама, тато або лікар/ка, лише тоді, коли справді потрібно, і лише з дозволу дитини. Так ми вчимо дитину не лише словам, а й власним кордонам. Ми показуємо, що з будь-яким запитанням про своє тіло можна прийти до нас.
Нехай у наших домах буде менше тиші там, де має звучати підтримка. Та нехай наші діти ростуть з відчуттям: моє тіло — моя цінність. Я маю право знати про нього, говорити про нього і захищати його.