Каїн завжди вважав дзеркала просто склом — холодним, щирим і нейтральним. У дитинстві він дивився в них без страху, у підлітковому віці затримував погляд довше, намагаючись побачити майбутнього себе, а дорослим проходив повз, не затримуючи очей. Дзеркала були частиною побуту, не більше. Все змінилося тієї ночі, коли дощ вистукував у вікна його квартири, а місто дихало  туманом і самотністю.

Школа — це незвичне місце, де щодня стикаються сотні доль, а стіни вбирають у себе страх, амбіції та підлість. Інколи тобі легко, бо поруч друзі, які підставлять плече; інколи — нестерпно погано, коли ти стаєш мішенню для чиїхось розваг. Ця історія про те, як події одного короткого тижня можуть змінити все кардинально. Це історія, яка торкнеться кожного, хто коли-небудь відчував себе маленьким і беззахисним перед обличчям несправедливості.

У пеклі втрачається не лише ім’я чи пам’ять, там повільно стирається сама особистість. Колишня дівчина, що звикла до самотності, тиші й власних думок, не витримала цього процесу. Вона зникла, не залишивши навіть тіні.

Камі — хлопчик із білим волоссям, яке завжди вибивалося з-під шапки, ніби жило власним життям. Йому було чотирнадцять років, і він часто ловив себе на дивній думці: час поводиться не так, як має. Інколи він тягнувся нескінченно довго, особливо на уроках німецької мови, коли стрілка годинника ніби навмисно застигала на одному місці. А інколи день пролітав так швидко, що Камі навіть не встигав зрозуміти, куди зникли години, наповнені звичайними, але важливими дрібницями.

Привіт! Це Джоан. Знаєте, коли я писала «Філософський камінь», моє перо часом заносило мене в такі хащі фантазії, що навіть Альбус Дамблдор почервонів би до кінчиків своїх розшитих зорями капців.

Ось кілька уривків, які я безжально викреслила — заради збереження читацької психіки та почесного звання дитячої літератури.

В одному невеликому містечку жила собі маленька дівчинка Тіна зі своїм дідусем Семеном. Їхнє життя, здавалося б, нічим не відрізнялося від багатьох інших родин. Але так здавалося тільки на перший погляд…

Мене звати Андрійко, мені десять років, і я живу в Одесі. Якщо ви ніколи не були в Одесі, то ви багато втратили. Тут навіть повітря якесь особливе — воно пахне сіллю, смаженою рибою і якимись старими таємницями. Я вчуся у школі. Чесно кажучи, школа — це взагалі не моє. Я люблю зовсім інші речі, наприклад, фісташкове морозиво, море, котів (в Одесі коти — це як окрема нація. Вони всюди: на парканах, на капотах машин, у вітринах магазинів) та фантазіі. Фантазувати — це найважливіша робота у світі. Бо без фантазії світ стає сірим, як старий асфальт під дощем. 

Колись дуже давно, коли планети Земля ще не існувало, життя вирувало в інших куточках Всесвіту: на Юпітері, Урані, Нептуні та Марсі. Саме на Марсі відбулася ця історія. У ті часи там мешкали тролі, відьми, зомбі, кажани та навіть ходячі гарбузи.

У селі Загарі вечір наставав раніше, ніж будь-де. Сонце ще могло світити, птахи літали, а люди вже поспішали додому. Бо всі знали правило: о шостій вечора починається Загарський час.

Весна іде, красу несе і разом із нею піднімається вічне батьківське питання «То коли все ж таки краще давати дитину до школи: в 6 чи в 7?» Коли дитина справді готова? Що важить більше: емоційна зрілість чи академічні вміння? Хто взагалі має ухвалювати це рішення: батьки, садочок або, може, школа? Бо інколи різниця в кілька…